Азбука системного мислення

• Пітер Сенге, автор бестселера «П’ята дисципліна», вважає цю книгу необхідною для лідерів будь-якого рівня
• Видання рекомендує Publishers Weekly
• Книга буде корисна тим, хто хоче навчитися застосовувати системне мислення на практиці

Ми живемо у світі, який дуже швидко змінюється. Він не просто трансфор­мується, а стає дедалі складнішим. Але далеко не завжди ми можемо розпізнати можливості, які в таких умовах виникають, і скористатися ними. Допомогти здатне системне мислення. Завдяки йому ми можемо зрозуміти, як працюють системи, як вони пов’язані між собою, а також як досягти бажаного результату.

Авторка пропонує таке визначення системи: система – це набір елементів (людей, клітин, молекул тощо), пов’язаних один з одним таким чином, що їх взаємодія визначає подальшу поведінку самої системи. Якщо встановити взаємозв’язок між структурою і поведінкою, то стає зрозумілим, як вона працює.

Система сама визначає свою поведінку у довгостроковій перспективі. Зовнішні обставини можуть впливати на неї, але той самий вплив на різні системи спричиняє абсолютно різні результати.

З цього твердження можна зробити низку цікавих висновків. Наприклад, що зростання або рецесія – невід’ємні властивості ринкової економіки, а не наслідок певних дій політиків. Або: компанія зазнає невдачі не через появу нового конкурента, – велика частина проблем, найімовірніше, ховається в її власному підході до роботи.

Людський організм являє собою дуже складну систему, не менш складні системи оточують нас із самого дитинства. Тому на рівні інтуїції ми розуміємо, як різні системи працюють і як з ними взаємодіяти. З іншого боку, в школі нас навчали раціонального мислення: знаходити зв’язки між причиною і наслідком, вирішувати проблеми. Зрештою, ми навчилися шукати причину насамперед зовні, а не всередині. Адже в такому випадку все, що потрібно, – зрозуміти, яку «кнопку» натиснути, щоб змінити ситуацію.

Проте зовнішні фактори – тільки частина великих і складних систем. Тому якщо ми робимо дії, орієнтуючись тільки на них, то отримуємо нові проблеми. «Водночас деякі з таких проблем – ті, що безпосередньо пов’язані з внутрішньою структурою складних систем і викликають найбільші труднощі, – взагалі не вдається вирішити», – пише Медоуз.

Економічні потрясіння, безробіття, наркозалежність, війни нікуди не зникають, хоча люди витрачають багато часу і сил на їх усунення. Авторка впевнена: причина у тому, що це внутрішні проблеми самої системи, небажана поведінка, що породжується її структурою. І покращити ситуацію можна лише в тому випадку, якщо ми перестанемо шукати винних, підключимо свою інтуїцію і наважимося змінити саму структуру складних систем. Для цього нам доведеться бачити, думати і діяти зовсім не так, як ми звикли.

У будь-якої системи є три обов’язкові складники: елементи, взаємозв’язки і мета (призначення). Наприклад, якщо розглянути футбольну команду як систему, то її елементами будуть гравці, тренер, футбольне поле, м’яч; взаємозв’язками – правила гри, стратегія гри, а також закони фізики. А метою – вигравати матчі, отримувати задоволення від гри, заробляти багато грошей або усе це разом.

Водночас система – це щось більше, аніж просто сума частин, що її складають. Вона може демонструвати різні види поведінки: скажімо, прагнути до якоїсь мети, адаптуватися до зовнішніх умов, еволюціонувати тощо. Часто системи поводяться наче живі істоти, хоча й можуть повністю складатися з неживих елементів.

«Ви думаєте: якщо ви знаєте, що таке один, то ви знаєте також, що таке два, тому що один і один буде два. Але ви забуваєте про те, що повинні розуміти, що таке “і” », – пише авторка. Інакше кажучи, якщо просто перерахувати всі елементи, то ви не отримаєте опису системи. Навпаки, можна втратити уявлення про неї через надлишок подробиць.

Звичайно, вивчати елементи часто простіше, ніж взаємозв’язки між ними. Але саме взаємозв’язки визначають, чи є цей набір елементів системою.

Багато взаємозв’язків у системах реалізуються через потоки інформації, хоча можуть бути і фізичними, і хімічними, й іншими – в залежності від характеру системи. Деякі взаємозв’язки (особливо якщо вони являють собою інформаційні потоки) визначити дуже важко. Але ще складніше буває з’ясувати, якою є мета системи. Авторка вважає, що найкращий спосіб це зробити – поспостерігати за її поведінкою деякий час. Іноді може бути задекларована одна мета, але, виходячи з поведінки системи, стає зрозуміло, що насправді справжня мета зовсім інша. Найважливіша мета практично будь-якої системи – забезпечити продовження власного існування.

Цілі елементів не завжди збігаються з цілями системи. «Одна з особливостей систем полягає у тому, що цілі її окремих складників можуть призводити до такої поведінки системи, яка не є бажаною для жодної з її частин», – пише Медоуз. Внаслідок цього можуть виникати серйозні проблеми. Наприклад, наркоділки хочуть заробити багато грошей, а люди, які страждають, – полегшити свій біль. Результатом є проблема наркозалежності.

Оскільки одні системи можуть бути частинами інших, то можуть існувати «вкладені» цілі. Гармонія між окремими й загальними цілями – це ключова характеристика успішних систем.

Призначення (мета) системи є найбільш прихованим її складником, але водночас воно визначає поведінку системи. Скажімо, якщо взяти тих самих гравців і правила, але дві різні цілі – виграти або програти, – то система буде діяти по-різному.

Втім, не має сенсу сперечатися про те, що найважливіше для системи – елементи, взаємозв’язки або призначення. Все важливе, і все впливає на все. Можна тільки відзначити, що найпростіше – замінити елемент системи, але тільки якщо його заміна не веде до зміни взаємозв’язків або мети.

Ще одне важливе поняття в системному мисленні – це запас або рівень, тобто те, що накопичено за певний період часу в матеріальній або інформаційній формі.

Запаси і рівні показують, як змінюються потоки в системі. Вони можуть бути вхідними (такі, що збільшують рівень) або вихідними (такі, що знижують рівень). Приклади потоків: народжуваність і смертність, закупівлі й продаж, вкладення грошей в банк і вилучення вкладу. «Якщо ви розумієте динаміку запасів і потоків, тоді ви маєте достатнє уявлення про поведінку складних систем», – пише авторка.

Запаси можна збільшувати або завдяки зростанню вхідних потоків, або завдяки зменшенню вихідних. Наприклад, компанія може підтримувати стабільну кількість своїх працівників або наймаючи нових людей, або утримуючи наявних.

Також важливо, що запаси й рівні зазвичай змінюються повільно. Це можна назвати інертністю системи або буфером. Люди часто недооцінюють інертність і тому стикаються з проблемами. Скажімо, навіть якщо влити в економіку велику суму грошей, це не допоможе їй моментально відновити свої виробничі або транспортні потужності.

З іншого боку, інерція сприяє стабільності системи. Наприклад, родючі ґрунти, що утворилися за багато десятиліть, не можуть піддатися моментальній ерозії. «Запізнювання, що пояснюються повільною зміною запасів, залишають нам досить часу для маневрування, щоб ми могли знайти рішення і змінити стратегію на більш дієву», – каже Медоуз.

У деяких системах є цикли (петлі) зворотного зв’язку. Основна ознака наявності такої петлі – демонстрація системою певної поведінки протягом досить тривалого часу.

Зворотний зв’язок може бути явним і простим. Скажімо, у випадку банківського депозиту кількість грошей на рахунку (запас) безпосередньо впливає на те, скільки відсотків буде нараховано. Але зворотний зв’язок може мати й набагато складніший і неочевидний характер.

Цикли зворотного зв’язку можуть утримувати рівень запасу в певних межах, змушувати його зростати або зменшуватися. А петлі, що стабілізують запас на певному рівні, дозволяють його регулювати і досягати бажаного значення, називаються балансувальними циклами зворотного зв’язку. Вони є джерелом стабільності системи, але водночас перешкоджають змінам.

Ще один тип циклів зворотного зв’язку – підсилювальні. Вони розкручують себе самі, зрештою спричинюючи експоненційне зростання або навіть вихід системи за свої межі.

Авторка зазначає, що у фізичних системах, які збільшуються за експонентою, присутній як мінімум один підсилювальний і як мінімум один балансувальний цикл зворотного зв’язку, який обмежує зростання. Адже жодна фізична система у скінченному навколишньому середовищі не може зростати нескінченно.

Довкола можна побачити безліч прикладів систем, які працюють, немов злагоджений механізм. Звичайно, під сильним впливом зовнішнього середовища система може змінити свою поведінку або навіть зруйнуватися, але найчастіше складні системи дуже ефективні. Медоуз каже, що цим вони завдячують своїм основним властивостям:

• Стійкість до зовнішніх впливів. Ця властивість виникає завдяки складній структурі численних зворотних зв’язків. Зазвичай вони допомагають відновлювати систему навіть після сильних потрясінь. Якщо навіть один цикл не спрацює, замість нього починає діяти інший.

Типовий приклад стійкої системи – організм людини. Він здатний вживати різноманітну їжу, відбивати атаки вірусів і бактерій, загоювати порізи, прискорювати або уповільнювати обмін речовин, а також певною мірою компенсувати пошкодження частин тіла і навіть їх втрату. Хоча, звичайно, здатність організму відповідати на зовнішні впливи обмежена: рано чи пізно організм вмирає.

Стійкість – це не те саме, що нерухливість. Стійкі системи можуть бути дуже динамічними, їхній стан може постійно змінюватися. Але головне: навіть після занепаду вони можуть відновитися.

З іншого боку, незмінні системи можуть бути дуже крихкими. «Різниця між нерухомою стабільністю і динамічною стійкістю дуже важлива, – пише авторка. Статичну стабільність можна побачити. Її параметри можна виміряти в будь-який момент часу: зараз, за тиждень, за рік. Гнучкість і здатність витримувати зовнішні впливи розгледіти надзвичайно важко, якщо тільки ви не перевищите межі стійкості, не пошкодите балансувальні цикли й не зруйнуєте всю структуру системи». Це веде до того, що люди часто віддають перевагу видимій стабільності, нехтуючи справжньою стійкістю.

• Самоорганізація – це здатність системи ускладнювати власну структуру. Прикладів самоорганізації існує чимало, починаючи сніжинками і закінчуючи тим, як дитина вчиться говорити. У живих системах самоорганізація – це щось природне. Тому ця властивість сприймається нами як належне, внаслідок чого ми забуваємо підтримувати механізми самоорганізації в штучних системах. Скажімо, здатністю до самоорганізації часто жертвують заради короткострокового підвищення продуктивності, заради стабільності.

Щоб зберегти самоорганізацію, необхідні свобода, можливість експериментувати й певний безлад. Усе це багатьом здається занадто хаотичним, таким, що не піддається контролю. Чимало урядів дуже не хочуть, щоб населення їхніх країн само­організовувалося.

«На щастя, самоорганізація – це настільки властива живим системам риса, що навіть найдеспотичніші владні структури не здатні повністю викорінити її», – пише авторка.

• Ієрархічна будова. Коли в самоорганізованих системах з’являються нові структури і збільшується складність, дуже часто виникає ієрархія. Все, що нас оточує, організовано певним чином: у вигляді підсистем, що утворюють підсистеми більш високого рівня, які поєднуються у ще більші підсистеми. Наприклад, кожна клітина печінки – окрема підсистема цього органу, сама печінка – підсистема людського організму, а людина – підсистема у своїй родині і так далі.

«Якщо підсистеми здатні піклуватися про себе, регулювати й підтримувати власне існування і водночас служити потребам систем більшого розміру, а великі системи координують і покращують роботу своїх підсистем, то зрештою виникає стійка ефективна структура, спроможна витримувати зовнішні впливи», – роз’яснює цю властивість систем Медоуз. Водночас мета верхніх рівнів ієрархії полягає в тому, щоб допомагати нижнім рівням досягати своїх цілей.

Хоча ми знаємо про системи чимало, вони постійно нас дивують. Навіть прості системи можуть продемонструвати поведінку, якої ми не очікували. Щоб краще зіставляти свої думки з реальністю, Медоуз пропонує постійно нагадувати собі три істини:

•  Все, що ми нібито знаємо про світ, – лише модель. Будь-яка книга – це модель. Те, як ви уявляєте собі світ, – ваша власна мисленнєва модель. Вона не є реальним світом і ніколи ним не стане.
•  Здебільшого наші моделі непогано зіставляються з реальністю. Інакше люди не змогли б досягти всього того, чого вони вже досягли. Нам непогано вдається вибудовувати навіть складні мисленнєві моделі.
•  Проте наші моделі не описують світ повністю. І саме тому ми робимо помилки і дивуємося, коли щось йде не так, як ми очікували. «Наші знання вражаючі, але ще більше вражає наше незнання, – пише авторка. – Ми можемо покращити наше розуміння, але його не можна зробити абсолютним».

Медоуз пропонує переносити свої мисленнєві моделі на папір і намагатися описувати їх якнайкраще. Необов’язково малювати структурні схеми, однак можна оформити модель словами і показати стрілками взаємозв’язки. Що частіше ви тренуватимете цю навичку, то гнучкішим стане ваше мислення. Зрештою, ви зможете швидше виправляти свої помилки і легше ставитися до невизначеності.

Вибудовуючи модель системи, ми можемо вийти за її межі й подивитися на неї зі сторони. Але для цього людині потрібно залишатися вільною і гнучкою. Їй необхідно усвідомити, що жодна теорія не може претендувати на абсолютну істину, що у всіх уявлень є межі й що пізнання цих меж – захоплива річ.

«Тим, хто чіпляється за усталені погляди (а це багато хто з нас), корисно уявити собі таку можливість: все, що їм здається знайомим і добре відомим, насправді не має сенсу і взагалі діє з точністю до навпаки», – каже Медоуз. Жоден світогляд не є однозначним, натомість роздуми на цю тему дозволяють людині зробити якісний стрибок у своєму розвитку.

Люди тяжіють до контролю, а системне мислення передбачає певну невизначеність. Але насправді контроль, про який ми так багато думаємо, часто є лише ілюзією. Системне мислення пропонує відмовитися від контролю, і тоді стане очевидним, що ми можемо зробити дуже багато.

Ми не здатні передбачити майбутнє, але ми можемо його уявити й втілити. Ми не можемо контролювати складні системи, але ми можемо впливати на них, створювати їх і перебудовувати. Ми не можемо нав’язати системі свою волю, але можемо прислухатися до тих сигналів, які вона нам подає, і зробити щось, щоб її властивості та наші якості спільно створили дещо краще за те, на що здатна сама лише наша воля.

Як підсумовує авторка, ми не можемо контролювати системи і повністю пізнати їхню сутність, але ми можемо рухатися з ними в одному ритмі.