Видавець: Riverhead Books, Рік випуску 2019

Діапазон: чому генералісти перемагають у світі спеціалізації

Рейтинги:

 Автор бізнес-бестселерів Деніел Пінк називає цю книгу обов’язковою для всіх, кому потрібно підвищити ефективність

 Видання рекомендує Малколм Гладуелл, автор бестселера «Поворотний момент»

 Увійшла до списку найкращих книг 2019 року за версією The Oprah Magazine

Про автора:

Девід Епштейн – журналістдослідник, автор книги «Спортивний ген», яка стала бестселером The New York Times.

Автори
Девід Епштейн
Дата огляду
08 Жовтня 2019
Прочитайте огляд
Прослухайте огляд
319

Основна ідея

Ми звикли вважати, що кожен, хто прагне розвинути навичку, повинен почати якомога раніше, сфокусуватися на чомусь одному та тренуватися якнайбільше. А якщо ви не поспішаєте, то ніколи не наздоженете людей, у яких є перевага раннього старту. Але пильніший погляд на найкращих світових фахівців – від професійних спортсменів до нобелівських лауреатів – показує, що часто усе відбувається інакше.

Різноманітність та пізня спеціалізація

Більшість із нас вірить, що успіх визначається обсягом свідомо докладених зусиль. Що більше ми практикуємося, тим більшого прогресу досягнемо. Це стосується багатьох сфер життя, наприклад, спорту або музики. Чим раніше дитина почне тренуватися, тим більшого зможе досягти в житті, – впевнені ми. І що складнішим та конкурентнішим є світ навколо нас, тим більш вузькоспеціалізованими ми повинні ставати (та, звичайно, тим раніше починати), щоб не залишитися за бортом. Логіка підказує нам: якщо ми будемо найкращими у своїй справі, то завжди залишимося затребуваними.

Здається, що світ підтверджує подібні висновки. Наприклад, онкологи тепер спеціалізуються не на лікуванні раку в цілому, а на певних органах, які може зачепити  ця хвороба. Проте екстраполювати такий спосіб на інші сфери виходить не завжди. Скажімо, на останніх літніх Олімпійських іграх Великобританія досягла величезних успіхів після десятиліття посередніх результатів. І причина цього – державна програма, яка стимулювала дорослих людей спробувати себе у різних видах спорту та була призначена для того, щоб створити резерв з тих, хто починає пізно, але має потенціал.

Учені досліджували, як відбувалося становлення представників спортивної еліти. Виявилось, що, хоча на піку своєї форми ці атлети тренуються більше, ніж їхні менш видатні колеги, так було не завжди. У середньому впродовж професійного шляху чемпіони присвячували менше часу практиці в тому, в чому вони зрештою досягли успіху. Крім того, вони проходили так званий випробний період – пробували себе в різних видах спорту, отримували різноманітний досвід, дізнавалися про свої здібності у різних сферах – і тільки потім фокусувалися на чомусь одному. Одне з подібних досліджень отримало назву «Пізня спеціалізація як ключ до успіху».

Автор книги стверджує, що коли він уперше написав про свої знахідки, то зіткнувся із запереченнями. «Можливо, для якихось видів спорту це й правда, але вже точно не для нашого», – казали спортсмени та їхні фанати. Проте якщо подивитися уважно навіть на найпопулярніші у світі види спорту, то виявиться, що сказане вище працює й для них. Наприклад, для футболу. У 2014 році німецькі вчені опублікували результати дослідження, що свідчили: члени національної збірної, які виграли чемпіонат світу з  футболу, були в основному представниками «пізньої спеціалізації». До 22 років (або навіть довше) вони грали у футбол не більше, ніж гравці-аматори.

Range_20_ukr

Якщо уважно придивитися, то серед відомих осіб ми побачимо безліч прикладів користі ранньої диверсифікації та пізньої спеціалізації. Так, чеська спортсменка Естер Ледецька стала першою жінкою, яка здобула золоту медаль у двох видах спорту (гірськолижному та сноубордингу) на одних зимових Олімпійських іграх. У юності вона випробувала себе у багатьох видах спорту, у тому числі пляжному волейболі та серфінгу, та ніколи не прагнула за будь-яку ціну виграти підліткові змагання. А український боксер Василь Ломаченко поставив рекорд з найменшої кількості боїв, яка потрібна для завоювання світових титулів відразу в трьох вагових категоріях. У минулому він випробував себе в гімнастиці, баскетболі, футболі, тенісі та навіть чотири роки займався танцями. І саме в такому різноманітті він бачить причину свого успіху.

Помилкові думки про спеціалізацію та успіх

Чим може бути небезпечною вузька спеціалізація без диверсифікації, яка їй передує? Одна з можливих проблем постає, коли визнаний експерт починає мислити настільки вузько, що набуття нового досвіду робить його не кращим, а гіршим. А у поєднанні зі зростаючою упевненістю в собі виходить взагалі «вибухонебезпечна суміш». Скажімо, вузькі фахівці у медичній галузі часто використовують підхід «якщо у тебе є молоток, усе навкруги виглядає, як цвях». Наприклад, кардіологи можуть занадто часто застосовувати стенти навіть там, де це не потрібно або навіть небезпечно.

Те, що часто здається нам ефективним, насправді таким не є. Приміром, дослідження показують, що повільне навчання дозволяє знанням по-справжньому закріплюватися. Проте при цьому прогрес здаватиметься скромним, а тести можуть показати низькі результати.

Range_23_ukr

Багато людей вважають, що починати нову справу в середньому віці – не найкраща ідея. Марк Цукерберг якось сказав: «Молоді люди просто розумніші». Проте статистика спростовує це твердження. 50-річний засновник технологічної компанії має вдвічі вищі шанси на гучний успіх бізнесу, ніж 30-річний. А у 30-річного ймовірність прориву вища, ніж у 20-річного. Американські вчені підрахували, що середній вік засновників стартапів, які зростають найшвидше, становить 45 років на момент запуску.

Досвід та навчання

Психолог Гаррі Клейн першим запропонував модель «натуралістичного» прийняття  рішень, яка спирається на тезу: експерти з різних сфер дуже схожі на гравців у шахи: вони інстинктивно розпізнають знайомі шаблони та діють відповідно до свого досвіду. Гранд-майстри  гри, як запевняє Гаррі Каспаров, роблять хід, який виникає у них в голові у перші секунди після зміни ситуації на дошці. Клейн стверджував, що 80% рішень пожежників приймаються так само. Наявні роки досвіду приводять до того, що ми бачимо знайомі ситуації та вже знаємо, що треба робити.

Здавалося б, відповідь знайдено: чим більше досвіду у людини, тим швидше та ефективніше вона діятиме. Проте колега Клейна Деніел Канеман визначив, що усе не так просто: величезний досвід часто не допомагає людям удосконалити навички, але може збільшувати самовпевненість та призводити до помилок. На його думку, в тих сферах, де задіяна людська поведінка та де шаблони можуть варіюватися, повторення тих самих дій не веде до навчання. Шахи, гольф, гасіння пожеж – це виняток з правил, але не правило.

Пізніше Клейн та Канеман опублікували спільну роботу, в якій дійшли наступного висновку: сфера діяльності, в якій людина набуває досвіду, має визначне значення. Тому твердження про гравців у  шахи, покер або пожежників не можуть допомогти у передбаченні характеру фінансових, політичних та інших трендів.

Сфери, які досліджував Клейн, є так званими м’якими навчальними середовищами. У них шаблони повторюються знову і знову, зворотний зв’язок надається швидко, він точний. У гольфі або шахах усе підкоряється чітким правилам, є визначені границі, одні й ті ж виклики постають знову. Тому гравець може подивитися, якими є наслідки його дій, зробити адекватні висновки та скоригувати стратегію, щоб отримати кращі результати. Саме про такі сфери йде мова, коли ми чуємо про правило 10 тисяч годин, необхідних для набуття майстерності. У цих же сферах рання спеціалізація та постійна практика дійсно може піти на користь та стати провісником успіху.

Нам здається, що якщо ми будемо найкращими у своїй справі, то завжди залишимося затребуваними. Але це працює не в усіх сферах

Канеман зосередився на сферах, які можна назвати складними для навчання. Правила гри в них не є повними та заданими жорстко й назавжди. Шаблони в них можуть не повторюватися або не бути такими ж очевидними, як у м’яких навчальних середовищах. А зворотний зв’язок – надаватися із затримкою, бути неточним або і те, й інше водночас. У таких сферах практика не обов’язково веде до вдосконалення. Скажімо, у приймальному відділенні швидкої допомоги докторам та медсестрам треба знаходити інші способи навчатися, окрім повторення однакових дій за певними шаблонами. Те саме стосується бізнесу.

Загальне й часткове

Автор розповідає про цікаве явище – ефект Флінна, який був задокументований у більш ніж 30 країнах. Він полягає в тому, що кількість правильних відповідей на IQ-тести зростає з кожним поколінням, в середньому на три бали кожні 10 років. Якщо людина, яка отримала середню оцінку сьогодні, пройшла б такий тест століття тому, то її результат перевершив би результати 98% учасників. Ще сильніше зросла наша здатність розв’язувати завдання на абстрактне мислення, наприклад, з пошуком спільного між двома поняттями або тестом прогресивних матриць Равена.

Джеймс Флінн, який помітив ці зміни, зробив висновок: нинішні діти набагато краще за минулі покоління уміють виконувати завдання без попереднього навчання методології того, як це робити. Вони більш здатні вхоплювати шаблони та помічати закони, якщо ті не були заздалегідь задані. Цікаво, що навіть у країнах, де спостерігається зниження інтелектуальних та вербальних здібностей, діти проходять тест Равена набагато успішніше, ніж їхні бабусі та дідусі.

У чому ж причина? Культура, у якій ми зростаємо, впливає на нас навіть у тих сферах, які непомітні для ока. Приклад – відома ілюзія Еббінгауза (рис. 1). Якщо, подивившись на неї, ви сказали, що правий чорний круг більший за лівий, то, найімовірніше, ви живете в індустріально розвиненому суспільстві. Мешканці віддалених сіл скажуть, що чорні круги мають однаковий розмір – і будуть праві. Учені пояснюють цей феномен тим, що сучасні люди керуються холістичним підходом, а відсталі племена – ще ні. Іншими словами, якщо у минулому люди не бачили лісу за деревами, то зараз ми не бачимо дерев за лісом.

Range_22_ukr

Сьогодні ми дивимося на світ крізь призму науки. Замість того щоб покладатися на власні відчуття та безпосередній досвід, ми спираємося на схеми, абстрактні концепції та намагаємося зрозуміти, як частини інформації співвідносяться одна з іншою, складаючись у цілісну картинку. Ми виросли у світі, де усе побудовано на класифікаціях та схемах. Стикаючись з чимось, ми відносимо його до певного класу та автоматично наділяємо  комплексом характеристик.

Це впливає навіть на нашу мову. Наприклад, у 1900 році слово «відсоток» практично було відсутнє в книгах, а в 2000-му воно зустрічається як мінімум один раз на кожні п’ять тисяч слів. Програмування було б неможливим без рівнів абстракції. Юристи розглядають, як один прецедент можна застосувати до інших справ, висуваючи гіпотетичні аргументи та уявляючи, що їм відповість опонент. Робота в сучасних умовах вимагає трансферу знань з однієї сфери до іншої, і гнучкі концептуальні схеми допомагають це зробити. Без абстрактного мислення жити у нинішньому світі було б надзвичайно складно.

Люди з далеких від цивілізації сіл вірять, що завтра речі будуть такими самими, як учора. Вони добре підготовлені до реагування на події, з якими вже стикалися, та погано – до інших. Їхнє мислення можна вважати дуже спеціалізованим. Вони відмінно пристосовані до того, щоб навчатися на основі отриманого досвіду, та не вміють навчатися інакше.

Проте саме такого навчання потребує світ зараз. Від нас вимагається уміти позв’язувати різні ідеї та застосовувати знання до нових сфер діяльності, працювати в різних контекстах. Тому ми рідше губимося, потрапляючи до нових обставин. А якнайкраще це виходить у тих, хто пробував себе у різних напрямках (наприклад, тренувався в різних видах спорту), диверсифікував свої зусилля.

Позитивний перехід

Історія знає чимало прикладів, коли люди пробували себе в чомусь одному, зазнавали  невдачі та переходили до іншого, досягаючи там надзвичайного успіху. Незважаючи на пізній старт, їм вдавалося перевершити тих, хто починав набагато раніше. Скажімо, Джоан Роулінг стала відомою письменницею після роботи вчителькою. Автор стверджує, що пізній старт та перехід до іншої діяльності є однією з причин успіху в таких історіях.

Стівен Левітт, економіст та співавтор книги «Фрікономіка», запропонував читачам експеримент: на сайті можна було підкинути віртуальну монету, щоб прийняти рішення, чи варто змінювати своє життя. Через шість місяців виявилось, що ті люди, які після підкидання монети все ж змінили роботу, стали значно щасливішими за тих, хто залишився на тому ж місці.

Range_24_ukr

На думку Левітта, цей експеримент довів помилковість «соціальної мудрості» про те, що переможці не кидають справу, а ті, хто кидає, – не перемагає. Більше того, Левітт вважає, що одна з найцінніших його навичок – це готовність відмовитися від проекту чи цілого напрямку досліджень, якщо з’явиться щось краще.

Нещодавнє дослідження Gallup, у якому брали участь працівники зі 150 країн, показало, що 85% з них або не включені в роботу, або активно виключені з неї. Проте вони не залишають поточне місце, потрапивши до пастки мислення. Адже коли ми інвестуємо час та сили у щось, нам стає все складніше від цього відмовитися.

Звичайно, наполегливість є цінною якістю у багатьох випадках. Проте ідея про те, що зміна інтересів або переміщення фокусу на щось інше – це синонім невдачі, насправді завдає нам шкоди. Ми можемо опинитися у пастці: обравши щось одне, ми вимушені триматися за це завжди. І, відповідно, втрачаємо шанс знайти щось, що підійде нам набагато краще та в чому ми зможемо по-справжньому досягти успіху.

Відкинути досвід

Іноді для навчання нам потрібно відмовитися від досвіду, від того, до чого ми звикли. Причому іноді це буквально питання виживання. Психолог та експерт з організаційної поведінки Карл Вейк помітив дещо незвичайне в смертях пожежників-десантників: вони до останнього трималися за інструменти, навіть якщо могли вижити, кинувши їх. Досліджуючи різні трагедії, Вейк побачив, що групи досвідчених фахівців стають негнучкими під тиском обставин та регресують, тобто повертаються до того, що вони вміють та знають найкраще. Для пожежників-десантників символом цього були їхні інструменти. Кинути їх означало б забути про те, ким вони є.

«Кинути інструменти» – надзвичайно складне завдання для професіонала у будь-якій сфері. Адже він повторював одні й ті самі дії настільки часто, що ця поведінка стала автоматичною та перестала сприйматися як пов’язана з певною ситуацією. Проте якщо зробити те саме за абсолютно інших обставин, можна отримати сумний результат.

Одна з найцінніших навичок – це готовність відмовитися від проекту або напрямку, якщо з’явиться щось краще.

Компанії та команди можна розглядати як джаз-банд. Існують якісь загальні основи («акорди»), які треба опанувати кожному працівнику. Проте ними можна нехтувати, переосмислювати їх або використовувати по-іншому (або в іншому порядку), якщо група зіткнеться з незвичайним викликом. І це стосується всіх інструментів, навіть «священних» або тих, що сприймаються як належне та не ставляться під сумнів.

Крім того, коли ми фокусуємося на улюбленому інструменті, то ризикуємо почати застосовувати його скрізь, де треба та де це зайве. Проте в житті не існує суперключа, який відчиняв би всі двері. Тому замість того щоб триматися за один інструмент, варто збирати цілу колекцію, і це допоможе нам використати силу усього діапазону своїх можливостей та багато чого досягти.

Автор не вважає, що спеціалізація – це щось погане. Усі ми певною мірою є фахівцями у різних сферах. Проте це не означає, що вузька спеціалізація може захистити нас від викликів мінливого світу. Експерименти та диверсифікація зусиль – не витрачання часу, а спосіб розширити свій діапазон, щоб згодом знайти себе у чомусь або створити щось видатне.

319