Зростання зробить вас щасливими. Погляд оптиміста на прогрес і вільний ринок

• Книгу написав експерт, який працює в реальному секторі економіки
• У виданні пропонується аналіз природи вільного ринку, вартий уваги як керівників, так і всіх, хто хоче заглибитися у вивчення цієї теми
• Книгу рекомендують топ-менеджери компанії «Київстар»

«Економіка повинна зростати», – стверджує Пітер де Кейзер. У своїй книзі він аналізує природу зростання та вільного ринку, враховує перешкоди, які заважають суспільству генерувати багатство, а також принципи, необхідні для створення стійкого добробуту.

Яке майбутнє чекає на нас? Багато економістів оцінюють перспективи майбутнього розвитку як дуже стримані або навіть песимістичні. Зокрема, висловлюється думка, що багато наявних проблем нашої цивілізації породжені зростанням економіки. У той же час ідею вільного ринку вважають сумнівною. «Вільний ринок не має альтернативи, – пише Пітер де Кейзер. – Його глибокий сенс – допомогти людям покращити ситуацію, в якій вони опинилися… До того ж, зробити це власною вільною волею і без будь-якого зовнішнього примусу, а іноді навіть всупереч бажанням релігійних, моральних чи політичних лідерів свого часу. Ба більше, ні вільний ринок, ні торгівля не є чужим винаходом. Навпаки, схильність до пошуку балансу між попитом та пропозицією – це властивість, яка споконвіку притаманна людям».

Але чому ідея вільного ринку натрапила на такий суворий спротив? Як зазначає Пітер де Кейзер, уся різноманітність аргументів його опонентів може бути зведена до двох ключових постулатів: а) ідея про те, що ринок визначає долю продукту, є неприйнятною для багатьох людей; б) вільний ринок тягне за собою катастрофу для найбідніших сегментів населення планети.

Критики першого типу атакують саму ідею ринку як механізму придбання продуктів чи послуг. І дійсно, шлях до успіху чи розквіту, який прокладено теренами вільного ринку, аж ніяк не базується на інтелектуальних здібностях людей, і навіть не на їхніх чеснотах, корисних для суспільства. Збагатіти може лише той, хто в потрібний час здатний краще від інших розпізнати те, чого хоче ринок. Ба більше, для цього не потрібно вміти читати чи писати. Той факт, що фінансовий чи діловий успіх визначається ступенем популярності, нерідко викликає спротив та обурення. Вершина, на яку людина потрапляє завдяки комбінації «мої особисті якості + ринок», вважається матеріалізацією жадібності, найбільш низькою властивістю людської природи. Численне товариство інтелектуалів вважає, що перетворення популярності на універсальний вимір успіху щонайменше призводить до «діснейлізації», «змакдоналднення» та «фейсбукалізації» суспільства. Іншими словами, утворюється культура, в якій суспільство змушене вважати нормою будь-що, аби воно опинилося на гребні популярності.

Ви можете погоджуватись з Пітером де Кейзером чи ні, але, на його думку, відкидання популярності як механізму генерування багатства означає «дивовижну зневагу до вільного вибору кожного громадянина, зневагу до тих, хто дивиться популярні телешоу, вирушає у місця, визнані Меккою для туристів, або поспішають на перегляд чергового голлівудського блокбастера – бо, як вважають інтелектуали, сукупність таких колективних виборів руйнує “високу культуру”».

Інша категорія аргументів проти вільного ринку стосується зла, яке він, на думку прихильників цієї точки зору, несе для найбідніших жителів Землі. «Ви навряд чи зможете знайти твердження, яке б спотворювало істину з тією ж силою, – каже Пітер де Кейзер. – Мешканці країн, що розвиваються, страждають саме через відсутність вільного ринку, і це трапляється набагато частіше, ніж ми можемо собі уявити. Адже вони можуть володіти будь-чим, але не свободою керувати власним життям: подорожувати світом скрізь, де заманеться, або продавати та купувати те, що їм хотілося б».

Автор каже, що ті, хто прагне обмежити роль ринку, обмежують свободу загалом. Ось за диктаторського режиму практично немає вільного ринку. Режим, який не довіряє своєму населенню настільки, що не дає йому можливості здійснювати право вибору в кабіні голосування кожні два роки, звичайно, не дозволить людям робити свій щоденний вибір на вільному ринку. «До того ж, – продовжує Пітер де Кейзер, – ми чомусь занадто часто забуваємо, що в багатьох випадках саме ринок надає бідним можливість перемогти злидні. Вони отримують шанс не лише запропонувати свою роботу, товари чи послуги значно ширшому колу людей, але й розширити свій доступ як споживачів до різних товарів, подеколи за доступними цінами».

І все таки ринок часто є жорстоким. Тому, намагаючись допомогти найменш захищеним, держава може встановити фіксовані ціни на якусь продукцію або мінімальну зарплату, що зазвичай лише погіршує ситуацію, а іноді навіть призводить до катастрофи. Як приклад Пітер де Кейзер наводить наступний випадок.

Рік 1586-й для голландського міста Антверпен був відзначений трагедією, яка поклала край його золотій добі. Після багатомісячної облоги іспанськими військами місто впало, більшість жителів покинули його, і протягом багатьох років про нього майже ніхто не згадував. Однак у цій історії є один маловідомий епізод.

Незважаючи на те, що Антверпен був у тривалій облозі, річка Шелда не була повністю заблокованою, і купцям вдавалося доставляти нею їжу жителям міста. Але робити це під вогнем іспанської артилерії ставало дедалі ризикованішим – очевидно, що ціни стали приголомшливо зростати. І тоді міська рада вирішила запровадити фіксовані ціни. Споживання залишилося незмінним, а от купці вже не хотіли ризикувати своїм життям за ціну, яку вважали неприйнятною. Незабаром запас продуктів харчування був вичерпаний. Таким чином, лідери міста, які діяли, здавалося б, з найкращих мотивів, зробили те, чого командувач іспанських військ, герцог Пармський, не міг досягти, – позбавили своїх громадян їжі.

Протягом століть ця історія повторювалася в різних варіантах, але її суть полягає в наступному: обмеження цін майже неминуче тягне за собою дефіцит. «Основою фіксованих цін є добрі наміри, але вони призводять до протилежних результатів, – пише Пітер де Сайсер. – Якщо ціни зростають, скажімо, через неврожай, це сигнал про те, що, по-перше, таким чином споживачів стимулюють ощадливіше використовувати те, що є. По-друге, високі ціни залучають нових постачальників. Пропозиція збільшується, що, в свою чергу, змушує ціни падати. Зрештою, на ринку встановлюється нова рівновага».

Найяскравіше суперечності вищезазначеного явища виявляються у встановленні мінімальної зарплати. І знову ж таки, це робиться з найкращих мотивів, коли рівень заробітної плати недостатній для гідного життя. Але насправді, результат надзвичайно часто не відповідає очікуванням.

Усе дуже просто: якщо ви встановите розмір зарплати вище середнього ринку, то кількість претендентів на вакансії значно зросте, а пропозиції роботодавців впадуть. Таким чином, безробіття збільшиться передусім серед некваліфікованого персоналу (хоч саме їх і намагалися захистити регулятори).

У 1968 році часопис Science опублікував статтю американського біолога Ґарретта Гардіна, у якій він заявив: такі ресурси, як океан, атмосфера та пасовища, будуть неминуче вичерпані, якщо загальний доступ до них не обмежується. Так, у середньовічній Європі деякі громади мали пасовища, які міг використовувати будь-хто, зокрема й фермери з цієї громади. Але ці фермери прагнули взагалі не випасати велику рогату худобу на своїй території. Адже тоді вони могли отримувати прибуток (молоко, шерсть, м’ясо), а такі втрати, як вибите пасовище, їх не хвилювали. Це вже було проблемою громади. Аналогічно, певне підприємство хімічної промисловості в наш час враховує лише витрати на здійснення власної діяльності, не зацікавлене в наслідках для екології та життя людей, які мешкають поблизу.

Автор книги формулює суть проблеми так: «Ми маємо справу із ситуацією, коли виробник враховує лише свої інтереси. Як результат, заподіяна суспільству шкода значно перевищує рівень безпечного для нього рівня. Таким чином, сукупність індивідуальних виборів, здійснених виробниками та споживачами, уже не призводить до результату, найсприятливішого для суспільства. І це суперечить вченню Адама Сміта, який стверджував, що суспільство в цілому досягає найбільшого прогресу, коли його індивідуальні члени діють згідно зі своїми особистими інтересами».

Вирішення проблеми «трагедії загального доступу» – у механізмах, які змусять виробника враховувати соціальні витрати. Тому, як підкреслює Пітер де Кейзер, «втручання держави бажано навіть з точки зору економістів». Зараз для досягнення рівноваги використовуються наступні рішення.

• Квоти. Уряд визначає рівень прийнятного обсягу виробництва та, відповідно, допустимого забруднення навколишнього середовища або іншої шкоди, заподіяної компанією. За словами автора, незважаючи на очевидну розумність такого підходу, він насправді не працює. Хоча б тому, що уряд просто не може мати всю необхідну інформацію, яка б визначила оптимальну квоту для суспільства. Наприклад, якщо ми говоримо про квоти на риболовлю, то тут (як, з рештою, і в інших випадках) існує ряд змінних, через які встановлена квота може втратити актуальність у будь-який час. Причин може бути багато: це непередбачене збільшення або зменшення популяції риб, непередбачуваність погодних умов, поява нових методів вилову та несподівані зміни в смаках споживачів.
• Оподаткування. У цьому випадку мають на меті вирівняти витрати виробника із соціальними витратами, що на практиці означає зменшення обсягів виробництва та збільшення ціни на продукцію. Але тут має прояв та сама проблема, яку було обговорено вище: надзвичайно важко визначити, яка ставка податку дозволить нам наблизитися до соціального оптимуму. Але найгірше, що всі підлягають одному податку. Як результат, підприємство із виробництвом, шкідливим для природного середовища, і компанія, яка вкладає значні кошти в екологічні технології, зменшать обсяги виробництва.
• Права власності. Суть «трагедії загального доступу» полягає в «нічийності» природних ресурсів, парків, пасовищ. Тому, передавши державні ресурси в приватну власність, ви можете змусити їхніх користувачів змінити свою поведінку. Це легко зробити у випадку комунального пасовища, а як бути з рибними запасами в океанах, з атмосферою чи кліматом? Реалістичніше рішення полягає в наданні часткових прав власності або їхньої продажі з аукціону (дозвіл на риболовлю, право на забруднення природного середовища чи атмосфери). Однак, наприклад, торгівля квотами для викидів парникових газів практично не дала результатів. Постає основне питання: чи можливо в принципі впоратися з «трагедією державних ресурсів»? Дійсно, зі зростанням економіки збільшення негативних наслідків ділової активності є неминучим. І чи винний у цьому ринок?

«Забруднення навколишнього середовища, надмірна риболовля, ризики, які несе фінансова система сама собою, – усе це жодним чином не є виробництвом вільного ринку, – каже Пітер де Кейзер. – Навпаки, такі проблеми є результатом його відсутності. У цьому випадку невдача у формуванні вільного ринку може бути справді виправлена лише створенням нового ринку. Бо досягти найкращого результату для суспільства в цілому можливо, лише поставивши кожного свого члена перед проблемою реальних соціальних витрат на забруднення навколишнього середовища, проблемою споживання енергії, проблемою ризиків фінансової системи тощо». Однак автор не має відповіді на запитання про те, якими можуть бути механізми функціонування такого ринку. Ймовірно, нам свого часу доведеться їх вигадувати.

Якщо тяглість до вільного ринку є частиною людської природи, то зростання – це утвір, який виник порівняно недавно. «Уся наша історія – це нескінченна серія війн, періоди депресії, спалахи насильства та епідемій, – пише Пітер де Кейзер. – Періоди прогресу та освітянства були короткими епізодами, після яких усе знову поверталося до коловороту безнадії та економічної стагнації. І лише наприкінці XVIII століття все це вибухнуло швидким зростанням. Промислова революція, яка відбулася між 1760 та 1840 роками, дала нам парову машину, прядильну машину, а також інші винаходи, які запустили прогресивний генератор економічного зростання, що тягне за собою неймовірне покращення якості життя». Якщо взяти Бельгію, то для подвоєння рівня життя середнього жителя потрібно було 17 століть, тоді як з 1900 по 2013 рік, добробут громадян цієї країни в середньому збільшився в середньому вшестеро.

Але зрештою, чому зростання було «винайдено» так пізно, чому промислова революція не відбулася в XVI столітті чи в середньовіччі? Як зазначає Пітер де Кейзер, воно вимагає поєднання певних політичних, технічних та соціальних факторів, яких просто не існувало в попередні історичні періоди. Для утворення середовища, яке сприяє сталому зростанню, повинні з’явитися наступні інновації.

• Патенти та авторські права. Технологічні інновації з’явилися зовсім не у XVIII столітті, а раніше на кілька століть, проте ніколи раніше вони не були власністю свого винахідника. Саме захист авторських прав є одним з головних механізмів запуску здорової конкуренції ідей, що приносить величезні переваги суспільству в цілому. Середовище, в якому інновації чи винаходи можуть бути привласнені будь-ким, є руйнівним для зростання. Саме відсутність належного захисту інтелектуальної власності є одним з головних факторів уповільнення індустріалізованих країн.
• Конкуренція. Ще одним фактором, який сприяє технічному прогресу, була лібералізація ринку. Який може бути зиск, скажімо, з винаходу ткацького верстата, якщо хтось у владних кабінетах вирішуватиме кому, як і для чого ним користуватися? Протягом XVIII і XIX століть Велика Британія поступово відмовлялася від протекціонізму та обмежувала діяльність монополій і гільдій, тим самим сприяючи формуванню умов для ринкової конкуренції.

• Підприємництво. Виникнення нового типу юридичної особи – компанії з обмеженою відповідальністю – означало, що ви можете ризикувати, і у випадку невдачі не втратите все. Це сприяло формуванню справжньої підприємницької культури, сприятливої для інновацій і винахідництва.
• Освіта, демократія та політична стабільність. Беззаперечним досягненням другої половини XVIII століття був ширший доступ до освіти. А освіта населення створила можливості для подальшого зростання. Такий фактор, як грамотність, у поєднанні з наявністю друкованих засобів масової інформації, підвищив рівень критичних настроїв у суспільстві. Результатом стала поступова демократизація західних країн, чиє населення може скористатися плодами промислової революції. У той же час важливо взяти до ваги, що громадяни отримували політичні права та свободи не тому, що у владних головах зазоріла відповідна думка. Першими такі права вибороли собі торговці, яким заважали торгувати владні еліти.

«Останні два століття навчили нас двох найважливіших уроків, – підсумовує Пітер де Кейзер. – Передусім, це те, що бідність є нашим природним станом. По-друге, варто врахувати, що багатство, яке ми постійно продовжуємо створювати, базується на таких явищах: 1) особистий інтерес (захист інтелектуальної власності, вільного ринку); 2) ризик (обмежена відповідальність); 3) свобода (демократія, вільний ринок); 4) інвестиції (освіта)».

Але чи потрібне зростання як таке надто в індустріалізованих країнах? Автор пише: «Багато хто ототожнює зростання з матеріалізмом, руйнуванням соціальних норм і цінностей, виснаженням природних ресурсів, залежністю від покупок, ожирінням та іншими негараздами, які виникають через підвищення добробуту. Однак це помилкове уявлення. Так, звісно, без зростання не було б величезних торгових центрів, голлівудських хітів, великої кількості реклами на телебаченні та в інтернеті. Але не було б і охорони здоров’я, свободи, доступної освіти, автомобільних доріг, щорічної відпустки… і цей список можна продовжувати нескінченно довго».

Зростання – це не самоціль, важливо лише те, чого воно дозволяє вам досягти. Звісно, ви можете пошкодувати про багато виборів, зроблених суспільством, але без зростання взагалі нічого не було б: ні зменшення податків, ні субсидування культури, ні вдосконалення освіти. Одно слово, той, хто відкидає зростання, відкидає прогрес.

Зростання, на думку Пітера де Кейзера, є віддзеркаленням нашого глибинного прагнення покращувати власне становище попри все. Але на шляху до багатства суспільство має багато перешкод. Серед них монополії та протекціонізм, несумісні з вільним ринком за своєю природою, а також організації, створені владним класом виключно з метою збору «данини» від своїх громадян. Не менш згубним виявляється і бажання людей уникати будь-яких ризиків, «ховаючись» у державі загального добробуту, за що суспільству доводиться платити руйнуванням цього добробуту. Аналізуючи найбільш руйнівні для зростання явища, автор зупиняється на наступних моментах.

• Демографія. Зростання добробуту залежить від зростання населення, з одного боку, і підвищення продуктивності праці, з іншого. Отже, хоча німецька економіка все ще на піку, протягом наступних 20 років кількість її спроможних громадян зменшиться більш ніж на 5 мільйонів. Франція та США знаходиться у відносно добрій демографічній формі. Пік свого трудового потенціалу ці країни досягнуть після 2100 року. Як заявив французький соціолог Огюст Конт у XIX столітті, «демографія – це доля». На його думку, рівень смертності та народжуваності визначає майбутнє країн і континентів. Якщо ми візьмемо Європу з її негативною демографією, то «втікти від долі» і забезпечити подальше зростання вона зможе, лише якщо зосередиться на інших факторах росту. Серед них: конкуренція, інновації, позитивний клімат для підприємництва, наукові дослідження та освіта.
• Багатство в борг. Постійне зростання боргу, ілюзія збільшення багатства та знищення основного підґрунтя для зростання – саме такий вигляд має «розвиток» економіки західних країн. Борг як такий зовсім не є чимось поганим, принаймні, якщо його мета – фінансувати інвестиції, які з часом принесуть прибутки. Якщо він використовується для фінансування поточного рівня споживання, проблем не можна уникнути. Тепер Захід насправді купує багатство «гуртом», а наступним поколінням доведеться сплачувати борги. І лише після цього їхні представники зможуть подумати про доцільність подальшого розширення держави загального добробуту.
• Єврозона. На думку автора, «Європроєкт був затіяний поспіхом і з неспівставною впевненістю в тому, що повинен народитися вундеркінд». Але створення дієздатного політичного союзу – це довгий і дуже складний процес. Значно простіше «зліпити» монетарний союз – і байдуже, що він не в змозі функціонувати без міцної політичної основи. Сьогодні за необхідність ремонту на ходу цієї надзвичайно несучасної конструкції Європа платить уповільненням економічного зростання.
• Групи впливу. У своїй класичній роботі «Піднесення та занепад націй» американський економіст Мансур Олсон розповів, як різні групи впливу «відривають» собі значні шматки суспільного багатства. Гіршим за це є факт, що тим самим вони руйнують процес генерування добробуту суспільства. Справжній вплив таких груп вимірюється простою формулою: особистий інтерес групи х масштаб організації = увага ЗМІ = вплив на політиків.
• «Всезнання» держави. Чомусь держава непохитно впевнена: вона краще знає, що і як робити. Тим самим вона, власне, узурпує право приймати рішення, вилучаючи з цього процесу своїх громадян і підприємців. Не дивно, що державні витрати постійно зростають. Так, у Бельгії, з кожних 100 євро, 54 євро витрачаються державою (для порівняння: у 1960 році ця цифра становила 30 євро). Однак прогрес та інновації створюються не державою, а вільним ринком і конкуренцією.

Пітер де Кейзер постулює п’ять принципів, дотримання яких є необхідним для забезпечення стійкого зростання добробуту суспільства.

•  
  1. Спочатку накопичення багатства – і лише тоді збільшення добробуту. Західні економіки дуже добре навчились перерозподілити багатство, але «забули», що його потрібно ще й створювати, інакше годі й думати про будь-який прогрес. Варто врахувати, що якщо нормальний рівень перерозподілу є ознакою цивілізації, то її надмірність – це не що інше, як знищення багатства.
  2. Левову частку коштів потрібно вкладати в освіту та дослідження. Завтра нам доведеться робити те саме, що ми робимо сьогодні, але на порядок краще – і лише тоді ми можемо генерувати багатство. Шлях до прогресу лежить через інновації. Тому освіта, постійне навчання, дослідження та розробка нових продуктів повинні стати пріоритетом № 1.
  3. Свобода та вільний ринок – це норма, а не виняток. Сьогодні навіть у західних країнах ви можете спостерігати багато порушень принципів вільного ринку. Зокрема, це автоматичне збільшення зарплати при переміщенні на вищу посаду, обмеження бонусів, порятунок державним коштом компаній-потопельників, регулювання часу роботи роздрібних мереж. Усе це шкодить ринку і, як наслідок, погіршує здатність суспільства створювати багатство.
  4. Те, що не може жити без субсидій, є цілком нежиттєздатним. Коли держава субсидує науку, культуру, освіту – це одне. А якщо державна підтримка надається галузям і підприємствам, які безнадійно відживають свого віку і навіть не намагаються думати про те, що слід мінятися, – це зовсім інше. Вільний ринок – це найкращий спосіб змусити компанію серйозно взятися за інноваційну діяльність. Ті, хто не можуть цього зробити, повинні зникнути.
  5. Один пропорційний податок + мінімальний дохід. Плутанина та обтяжлива податкова система не сприяє зростанню. Але система, в якій кожен зароблений євро буде оподатковуватися за однаковою ставкою, може дати компанії багато переваг, серед яких, наприклад, можливість нарешті викорінити горезвісну оптимізацію податків. У свою чергу, забезпечення мінімального рівня доходу дасть людям впевненість у тому, що вони не опиняться на соціальному дні. У підсумку, кількість людей, які хочуть ризикнути і розпочати щось нове, збільшиться.

«Для того, щоб перенести центр суспільного благоустрою ближче до громадян, нам доведеться здійснити дуже важку і велику масштабну трансформацію. Нам потрібно буде зробити ринок більш вільним, мінімізувати реальну значимість груп впливу, викорінити надмірну складність, а також можливість патронувати кого-небудь. І щоб впоратися з цим завданням, нам конче потрібен оптимізм», – підсумовує автор.