Віднімай: Маловідома наука меншого

• Книжка увійшла до переліку 12 найкращих бізнес-книжок 2021 року за версією Wealth Management
• Видання потрапило до топ-100 книжок із поведінкового дизайну за версією Habit Weekly
• Книжка перекладена восьма мовами

Намагаючись покращити свою домівку, роботу, стосунки чи життя загалом ми часто додаємо нові елементи. Як зазначає Лейді Клотц, для людини це нормально. І цьому є багато культурних, економічних, історичних і навіть біологічних причин. Не завжди додавання приносить очікуваний позитивний результат, але ми вперто бачимо лише один спосіб змінити ситуацію. Натомість автор пропонує розглянути протилежний – віднімання. Це не означає, що варто замінити додавання на віднімання, але ми точно виграємо, якщо опануємо вміння розрізняти випадки, де найкращим чином працює той чи інший підхід.

Один із прикладів, коли додавання шкодить, – це інституційні правила. Наприклад, занадто складні бюрократичні процедури «вбивають» час і мотивацію, а занадто довгі переліки правил поведінки в школах – лише заплутують дітей. Коли йдеться про соціальні системи, більше – далеко не завжди означає краще.

Насправді про силу віднімання людство знає вже багато століть. Наприклад, ще Леонардо да Вінчі говорив, що досконалість – це коли не можна більше нічого відняти. А Лао-цзи понад дві тисячі років тому сформулював таку пораду: «Щоб отримати знання, – додавайте щодня. Щоб досягнути мудрості, – щодня віднімайте».

Чому ж нам так складно дослухатися до цієї поради? Одна з причин може полягати у тому, що помітив Вільям Джеймс, один із засновників психології: наші речі й житло стають частиною нашої особистості. А значить, позбутися них може видаватися таким само складним, як залишити частину себе.

Віднімання часто потребує серйозного переосмислення, і підштовхнути до нього може великий шок. Таким шоком стала пандемія COVID-19: люди були змушені переглянути свої звички, стиль життя, відмовитися від подорожей і певних покупок. Зрештою, це багато кому було на користь – так само, як і природі: викиди вуглецю вперше за довгий час почали знижуватися. Щоправда, невідомо, чи зробило людство глобальні висновки з цієї ситуації.

У спробах зрозуміти, чому нам так складно віднімати, автор заручився підтримкою Габріель Адамс, фахівчині з поведінкової науки та державної політики, і Бена Конверса, професора психології. Ця трійця почала проводити експерименти. Зокрема, людям пропонувалися конструкції з 8 чи 10 лего-блоків та надавалася можливість додати нові чи відняти наявні. Лише 12% учасників віднімали блоки, решта – лише додавали нові.

Потім дослідники пропонували змінити мелодію з кількох нот, покращити письмовий твір, змінити рецепт супу... Закономірність залишалася однаковою: люди втричі частіше додавали ноти чи слова, і лише 2 із 90 учасників прибирали інгредієнти з рецепту замість додавати нові. Навіть у випадку моделювання насиченого подіями дня у Вашингтоні лише кожен четвертий учасник вирішив трохи розвантажити розклад замість додавати нові пункти до й так розписаного похвилинно графіка. Отже, люди дійсно системно нехтували одним із основних способів змінювати стан речей.

Однак чому так відбувається? Можливо, людям просто подобається мати більше – більш складний смак супу, більш насичений розклад дня, більші конструкції з лего? А може, нам просто більше подобається те, що ми створили власноруч (як у відомому IKEA-ефекті: люди оцінюють дорожче ті ж самі меблі, якщо зібрали їх самостійно)? Автор міркував таким чином: проблеми не було б, якби додавання було нашим усвідомленим вибором, проте чи є воно таким насправді? Можливо, ми навіть не розглядаємо варіант віднімання?

Експерименти підтвердили цю гіпотезу. Зокрема, людям пропонували покращити конструкцію з лего і говорили: «Ви можете заробити долар, якщо виконаєте завдання правильно. Додавання одного блока коштує вам 10 центів». Частині учасників додатково пропонувалася підказка: «Але віднімання блоків не коштує вам нічого». У цій групі правильне рішення (віднімання блока) знай­шли 61% учасників. У групі без підказки – лише 41%. Отже, просте нагадування про те, що варіант віднімання існує, істотно впливало на дії людей.

Ще у 1959 році психолог із Гарвардського університету Роберт Вайт написав, що людина має внутрішню потребу взаємодіяти з оточенням, і причина не лише у виживанні, але й в уникненні відчуття безпорадності. Вайт запропонував термін «компетентність», щоб описати, наскільки добре ми можемо упоратися зі світом навколо.

У 1977 році інший психолог, Альберт Бандура, зробив наступний крок. Він сформулював тезу, що задовольнити потребу у компетентності можна, успішно виконуючи завдання. Саме тому нам так приємно викреслювати пункти зі списку справ і закінчувати заплановане. Але тут криється й пастка: набагато складніше відчути себе компетентним, віднімаючи, а не додаючи.

Нам подобається показувати результати своєї роботи іншим. А що показати, якщо ми – віднімали? «Яким би корисним не був акт віднімання, він навряд чи залишить по собі багато доказів того, що ми зробили», – пише автор.

Корені переваги додавання перед відніманням сягають глибокої давнини, коли людині для виживання було потрібно постійно шукати їжу, а накопичення запасів означало безпеку. Тож еволюційно ми схильні як до переїдання, так і до накопичення непотрібних речей, а не до позбавлення від них. Коли ми щось отримуємо, то активується система мотивації в мозку. А значить, ми не маємо стимулів шукати інші шляхи, як-от – віднімання.

На щастя, ми все ж володіємо самоконтролем, тож можемо свідомо обмежувати свою накопичувальну поведінку. Крім того, як каже автор, що більше ми знаємо про свої природні інстинкти, то легше можемо впоратися з ними, коли вони шкодять.

Водночас сама природа не нехтує відніманням, натомість вона вміє балансувати його з додаванням. Скажімо, мозок сучасної людини менший, ніж у неандертальця, проте ефективніший. Певні ділянки у мозку збільшилися (скажімо, відповідальні за мовлення), а деякі – зменшилися. Та й на рівні цілих екосистем природа інколи вмикає віднімання. Наприклад, якщо один вид починає неконтрольовано розмножуватися, природа балансує це (як-от лисиці їдять кроликів). Отже, ми можемо брати приклад з неї й використовувати обидва способи змінювати стан речей.

Звичайно, це не так просто, адже схильність до накопичення проявляється у різноманітних сферах життя. Навіть у тому, як ми витрачаємо час. Зокрема, ми можемо створювати занадто щільний робочий графік замість того, щоб звільнити кілька годин для відпочинку, або виконувати прохання інших, коли варто було б відмовитися.

Ця проблема насправді серйозніша, ніж здається на перший погляд, адже стосується й таких важливих структур, як армія. Скажімо, у звіті Військового коледжу армії США з’ясувалося, що офіцери мають лише 256 днів, щоб провести обов'язкові заходи загальною тривалістю 297 днів. Як коментує це автор, «Так само, як накопичення використаних стікерів і старих газет є ознакою тривоги та депресії, накопичення справ психологічно руйнує військових офіцерів». Але навіть після цієї знахідки керівництво не видало рекомендацій щодо зменшення кількості заходів. Ось наскільки глибоким є нехтування відніманням як на індивідуальному, так і на організаційному рівнях.

Віднімання може не бути очевидним джерелом цінності в сучасній економіці, але воно має величезний потенціал. Навіть інновації можуть виникати не тільки завдяки додаванню. Скажімо, бюстгальтер без бретелей – приклад саме такої інновації. Отже, варто дізнатися про те, як частіше віднімати замість додавати.

також торкається стану потоку і відчуття задоволення, згадуючи, як на першій лекції його експериментального курсу про віднімання студентка підняла руку й запитала: «Це те, про що говорить Марі Кондо?». Основна ідея Кондо у тому, що речі мають викликати у нас радість, а якщо цього не стається, – їх потрібно позбутися. Тож, зменшуючи, ми збільшуємо своє задоволення.

Що ж стосується стану потоку, то тут автор запевняє: «достатньо добре» не допомагає нам увійти в цей стан. Ми потрапляємо в потік, коли виходимо за межі «досить добре». І зробити це можна як за допомогою додавання, так і віднімання, а у другому випадку задоволення від процесу можна отримати навіть більше. Скажімо, Стівен Кінг говорить: «Писати – людське, редагувати – божественне».

Віднімання може приносити користь не лише в написанні та редагуванні текстів – воно може бути системним і допомагати боротися з масштабними проблемами, усуваючи перешкоди. Але для цього потрібно бачити й розуміти систему. Наприклад, расизм, як зазначає професор історії Ібрам Кенді у своїй книзі «Як бути антирасистом», за своєю природою є інституційним. А значить, щоб викорінити расизм, потрібно змінити всю систему.

Вміння бачити систему повністю важливіше для віднімання, ніж для додавання. Як пише автор, «ми можемо всліпу додавати хороші речі, не до кінця розуміючи зв'язків між ними. Але перш ніж ми зможемо позбутися чогось поганого, нам потрібно це побачити і визнати». Але це дуже складно – так само, як і в завданнях, з якими експериментував Клотц із колегами.

Коли йдеться про системи, то ми так само схильні нехтувати відніманням. Наприклад, команда автора дослідила ідеї, які студенти, викладачі, випускники, донори та працівники університету запропонували для трансформації цієї інституційної системи. Переважна більшість стосувалася додавання нових грантів, сервісів, варіантів розміщення й навіть побудови нової льодової арени. І менше 10% ідей пропонували щось прибрати.

Якщо у випадку індивідуального виконання завдань нехтування відніманням призводить до неефективності, то в системному мисленні воно майже гарантовано позбавляє нас найкращого рішення. Адже річ у тім, що через свою природу системи зазвичай отримують потужніший ефект від віднімання. Проте нам чомусь складно у це повірити.

Німецький психолог Курт Коффка відомий світу фразою «Ціле більше, ніж сума його частин», що начебто вказує на силу додавання. Але насправді – це хибна інтерпретація вислову Коффки. Його основна думка полягала у тому, що ми можемо знати багато про частини складної системи, але це може не допомогти передбачити її поведінку. А фраза звучала так: «Ціле – це дещо інше, ніж сума його частин». А «інше» також могло означати «менше». Як сам Коффка запевняв, його ідея – не про додавання.

Саме тому закриття дороги не завжди призводить до погіршення трафіку, наскільки б дивно це не звучало. Як пояснює це автор, перевага певного маршруту залежить не лише від пропускної здатності дороги, але й від щільності руху. А вона своєю чергою залежить від поведінки водіїв, яка може бути доволі складною.

Ще одним прикладом системи, де менше – це краще, є списки справ. Коли в них забагато пунктів, то ми перевантажуємо свою робочу пам’ять і втрачаємо фокус на найголовнішому. За словами Клотца, цього потрібно уникати, якщо ми дійсно хочемо досягнути результату. Для трансформації будь-якої системи потрібно дістатися самої суті, а для цього найчастіше потрібно видалити зайві деталі.

Авторка відомої книжки з системного мислення (в українському перекладі – «Мистецтво мислити системно») Донелла Медоуз радила знайти ціль системи. Тобто запитати: чого система намагається досягти? Ми часто забуваємо про це, й тому додаємо справи у свій перелік замість залишити у ньому тільки головне.

Отже, якщо ви хочете трансформувати будь-яку систему, то перед початком активних дій варто зрозуміти її мету й позбутися зайвого. До речі, саме за цим принципом працює тріаж у лікарнях – процес, що дозволяє пріоритезувати випадки за ступенем складності.

Кілька років тому Кел Ньюпорт, автор книжок із персональної ефективності, написав статтю. У ній ішлося про те, що електронна пошта робить професорів дурнішими, адже постійні листи забирають у них час, який варто було б витратити на безперервне розмірковування. Для деяких робіт – і наукових посад зокрема – саме такий час є необхіднім для виконання основних обов’язків.

Автор наводить статистику, що стосується не тільки професорів. Скажімо, середній американець стикається зі 100 тис. слів на день, а у світі генерується 156 млн електронних листів на хвилину. Отже, «забагато інформації» – це діагноз нашого часу. Наслідками такого перевантаження стає тривожність й інші психологічні проблеми, а ще через велику кількість інформації нам стає складно відрізнити важливі дані від шуму.

Застосунки на кшталт електронної пошти чи соцмереж є інструментами додавання, а не віднімання. І хоча сама по собі інформація не є проблемою, адже вона допомагає й боротися з викликами, й долати перешкоди, але водночас є невичерпним ресурсом, який потрібно правильно використовувати, щоб він приносив користь, а не шкоду.

А ще ми можемо уповільнити додавання інформації. Зокрема, автор нагадує про Джона Макфі, одного з найкращих нонфікшен-авторів світу, який усе своє життя користувався механічною друкарською машинкою, і про Ернеста Хемінгуея, який писав олівцем.

Також важливою стратегією взаємодії з інформацією є відбір. Це схоже на те, як природа балансує додавання й віднімання, коли йдеться про неконтрольоване розмноження певних видів. Люди теж можуть не тільки генерувати інформацію, але й відбирати те, що для них дійсно є корисним. Проте як саме визначити, що є найважливішим? 

Тут буде корисним досвід упорядників 17-томного видання Encyclopédie, до якого увійшли головні ідеї епохи Просвітництва. Редакторам потрібно було вирішили надскладне завдання – обрати, що саме внести до змісту. Зрештою, вони сформулювали такий критерій: «Інформації, що тут міститься, має бути достатньо для відновлення суспільства після катастрофи». Те, без чого можна обійтися, не увійшло до 17-томника.

Чого б не навчалася людина, вона формує мисленнєві моделі: досліджує нові поняття і створює зв’язки між ними. Може здатися, що цей процес є уособленням додавання, адже ми додаємо нові знання до вже наявної конструкції. Проте насправді ефективніше використовувати як додавання, так і віднімання. Це може виглядати як прополювання грядки й викорінення того, що радше заважає чіткому баченню.

Практикувати віднімання можна постійно. Наприклад, автор узяв за звичку писати менше нотаток. Зрештою, ми рідко забуваємо по-справжньому важливі речі, а навіщо записувати неважливі? Якщо ви звикли записувати всі підряд ідеї, які виникають у вашій голові, пізніше вам доведеться витрачати час, щоб розбиратися у цих нотатках. Можливо, варто було б просто забути про більшу частину з них, а звільнений час використати на щось важливіше.

Отже, наступного разу, коли вам потрібно вирішувати проблему, спробуйте використати віднімання, перш ніж переходити до додавання. Можливо, результат вас приємно здивує.