За що та чому ми платимо: Як гроші правлять світом

• Книга гідна прочитання за версією The Financial Times
• Видання рекомендує Саймон Джонсон, професор підприємництва Школи менеджменту MIT Sloan
• Книга сподобається тим, кому припала до душі «Фрікономіка»

Виявляється, життя, щастя, праця, культура, віра, голоси виборців та майбутнє мають свою ціну. Більше того, ця ціна має грошовий вираз. Її формування залежить від багатьох факторів і його не завжди можна пояснити раціонально. Розглядаючи історичну перспективу, автор показує, як змінюється наше уявлення про те, за що ми платимо, за що маємо платити та як ми платимо.

У свідомості людей давно вкорінилося переконання, що життя оцінити неможливо. Для всіх начебто очевидно, що людське життя безцінне. Але, як стверджує автор книги, уряди не можуть існувати без розуміння того, скільки коштують життя тих, ким вони керують.

Яскравою ілюстрацією цього є історія з Фондом компенсації жертвам 11 вересня у США. Перед директором фонду Кеннетом Файнбергом стояло завдання визначити розмір компенсації кожній родині загиблого. Неекономічні втрати були оцінені швидко: Файнберг довільно призначив виплатити по $250 тис. на особу плюс по $100 тис. на кожного утриманця. А оцінити економічні втрати виявилося набагато важче. Підхід полягав у наступному: виходячи із віку загиблого, його (або її) сімейного стану та кількості утриманців потрібно було оцінити неотриманий ним заробіток. Як наслідок компенсації вийшли дуже різними. Менеджери, які працювали на 105-му поверсі Світового торгового центру в брокерській конторі Cantor Fitzgerald, заробляли на рік мільйони доларів, тоді як нелегальний іммігрант з Перу, який був кухарем у ресторані Windows п’ятьма поверхами вище, – лише 17 337 доларів на рік.

Чоловіки у віці від тридцяти до сорока оцінювалися приблизно в 2,8 мільйона доларів. На відміну від них чоловіки старше 70 оцінювалися менш ніж у 600 тисяч доларів. Сім’ям загиблих жінок заплатили на 37 % менше, ніж сім’ям, які втратили чоловіків. Адже заробітна плата жінок була нижчою і, відповідно, вони не могли більше заробити протягом життя.

У деяких країнах такий підхід став стандартним для формування та оцінки політики уряду. Так, у 2003 році після проведення економічного аналізу Міністерство охорони здоров’я Австралії запропонувало змінити застережливі написи на упаковках тютюнових виробів. Підставою послужив той факт, що на рік це могло б врятувати близько 400 життів і принести прибуток у розмірі 250 мільйонів австралійських доларів, незважаючи на щорічну втрату акцизних податків у розмірі 130 млн. через те, що австралійці стануть менше курити.

Торгівля людськими органами заборонена майже в усьому світі. Але якби така діяльність була узаконена, існує можливість прорахувати ринкову вартість нирки. Економісти Гарі Беккер та Хуліо Хорхе Еліас, виходячи з того, як урядові агентства оцінюють життя та здоров’я американців, коли підраховують прибуток від вкладень в охорону здоров’я, з’ясували, скільки має коштувати цей орган.

Виконуючи розрахунки, вони зробили таке припущення: ризик померти під час оперативного втручання – 0,1%, а шанс успішного результату – 1%. Вони врахували, що операція видалення нирки погіршить якість життя донора на 15 %, що трохи вище, ніж його погіршення внаслідок сліпоти. Дослідники також виходили з того, що середньостатистичний донор заробляє на рік близько $35 тис. і що для відновлення потрібно чотири тижні. Автори включили в свої розрахунки недоотриманий заробіток донора і, прийнявши, що статистична ціна життя дорівнює $5 млн., вони визначили, що донорська нирка повинна коштувати приблизно $15 200. А якби було дозволено продавати та купувати ці органи за вказаною ціною, їх надходження збільшилося б приблизно на 44%.

Портер пише, що рабство в Америці призвело до уповільнення зростання економіки. Вивчення цін рабів показує, як інститут рабства гальмував зростання продуктивність праці. Ціна раба в Південній Кароліні збільшилася з $11 037 в 1720 до $30 754 в 1800-му, проте це ледве покривало зростання інфляції. Рабовласники, які могли наростити продуктивність за рахунок збільшення числа недорогих рабів, не були зацікавлені в тому, щоб вкладати гроші в менш трудомісткі технології.

Сьогодні у США на зміну рабській праці прийшла праця нелегальних іммігрантів. Протягом багатьох десятиліть американські фермери використовували їх у своїх полях. 1986 року вони «продавили» Закон про реформу імміграції та контроль за нею, який легалізував близько 3 мільйонів нелегальних іммігрантів. Після цього їх інвестиції в прогресивні технології впали на 46,7 % порівняно з максимальним значенням 1980 року.

На сьогодні найпереконливішою відповіддю на питання вигідності нелегальної імміграції перед рабством є те, що в середньому наймані працівники надто дешеві й їх не потрібно утримувати та годувати, як рабів.

10 жовтня 2007 стало поворотним пунктом для тих, хто вірить, що Інтернет змінить все. У цей день британський рок-гурт Radiohead надав своїм фанатам можливість безкоштовно завантажити новий альбом «In Rainbows». Фанатам було дано вибір – платити скільки забажаєш чи скачувати безкоштовно. З мільйона, що завантажили альбом першого місяця, заплатили 38 %. Компанія сomScore підрахувала, що за одне скачування рок-гурт отримав $2,26, що зовсім непогано, якщо врахувати, що аудіофайл виявився дуже низької якісті. Більше того, Radiohead не повинен був ділитися прибутком зі звукозаписною компанією, і він мав заробити ще більше грошей на продажу вже високоякісних платних версій.

Однак, незважаючи на утопічне відчуття, що виникає від пропозиції Radiohead, альбом In Rainbows був не так продуктом ідеалізму, як наслідком суворої необхідності. Зв’язок між творчістю та комерцією, яка панувала в капіталістичному суспільстві сотні років, перебуває під загрозою. Завдяки комп’ютерам та Інтернету інформацію настільки легко копіювати та розповсюджувати по всьому світу, що її творці втратили можливість отримувати за неї гроші. Група Radiohead шукала альтернативу, щоб вижити в світі, в якому – подобається їм це чи ні – фанати за бажання можуть слухати їхню музику задарма.

І така ситуація спостерігається не лише в сфері музики. За останні десять років більшість молодих людей засвоїли, що новини безкоштовно доступні в онлайн. Google сканував мільйони книг та дав до них безкоштовний доступ. Фільми також доступні тим, хто має високошвидкісний Інтернет. VoIP-телефонія дозволяє будь-кому, хто має доступ до мережі, безкоштовно дзвонити в будь-яку точку світу.

Безкоштовне – це щось таке, що може змусити нас попрощатися з грошима, навіть не помітивши цього. Як показує практика, революція у світі інформації не перетворила її на безкоштовну. Єдине, що вона зробила – направила гроші, які раніше отримували виробники інформації (друковані ЗМІ, видавництва, звукозаписні компанії тощо) власникам технологій, які доставляють її споживачам.

The Pirate Bay, один із найбільших файлообмінних сервісів у світі, робить гроші на рекламі. Змусивши звукозаписні компанії погодитися на низьку ціну, рівну 99 центам за одну пісню, в її музичному інтернет-магазині iTunes, компанія Apple перенаправила велику частину грошей слухачів з купівлі музики на покупку iPod’ів, які вона випускає. Google також поглинув значну частку рекламних засобів, які раніше належали газетам та журналам. У 2009 році прибуток від реклами, отриманий всією газетною індустрією США, склав $27,6 млрд., що стало найнижчим показником за 23 роки, на 44 % менше від максимального значення в 2005 році. Тим часом прибуток Google від реклами за чотири роки збільшився вчетверо і досяг у 2009 році $22,9 млрд.

Встановлення вартості та готовність щось купити майже ніколи не залежить від раціональних, об’єктивних факторів, а найбільше залежить від культури спільноти. Міркування про ціну того чи іншого вибору чи товару дуже часто визначається колективними уявленнями про те, що означає «правильно». Інакше кажучи, культурні стереотипи впливають на вартість багатьох речей.

Так, наприклад, у кількох дитячих садках Ізраїлю провели експеримент із запровадженням штрафів за пізній приїзд за дитиною. Насправді це лише збільшило кількість батьківських запізнень. До його введення запізнілі батьки, знаючи, що порушили правила, зазнавали докорів сумління. Коли їх стали штрафувати за запізнення, морально їм стало набагато легше.

У Японії ціни на продовольство на 40 % вищі, ніж у середньому в розвинених країнах. На це, звісно, впливає географічне розташування та обмеженість площі, придатної для ведення сільського господарства. Але, якщо копнути глибше, то головним чинником, що визначає високі ціни, є виборча система. У цій країні сільські округи значно менші заселені, ніж міські, що робить сільських виборців більш впливовими. Щоб отримати місце в міському законодавчому органі, потрібно набрати утричі більше голосів, ніж у сільському. Тому політики, що представляють сільську Японію, вкладають чималі гроші та зусилля на захист місцевих фермерів від конкуренції з боку імпортної сільськогосподарської продукції, внаслідок чого витрати городян на продукти харчування зростають.

У Нью-Йорку більше ресторанів та перукарень, ніж у Стокгольмі. Покоївки та няньки дуже поширені в Лісабоні, а в Осло вони рідкість. У Португалії сектор допомоги по дому як частина економіки втричі більший, ніж у Норвегії. Скандинавія – один з найдорожчих куточків планети. Усі ці відмінності пов’язані з однією ціною – вартістю праці. У Португалії покоївки та няньки набагато дешевші (порівняно з оплатою праці в інших сферах), ніж у Норвегії. У Нью-Йорку індустрія сервісу спирається на армію дешевих робочих рук, яких не можна знайти у Швеції. Данські прачки обходяться дорожче за канадські. Ці ціни – результат різного культурного вибору.

Довіра відіграє ключову роль в економічних відносинах. Вона сприяє торгівлі та інвестиціям у людський та фізичний капітал. Дослідники виявили, що довірливі люди оптимістичніші й часто йдуть на ризик. І хоча їх частіше обманюють, економічне зростання без них неможливе. У той же час недовірливі люди рідше ризикують і частіше втрачають можливість отримати прибуток. Довірливі суспільства зазвичай більш стабільні та процвітаючі. 69% шведів і 59% фінів вважають, що більшості людей можна довіряти, а в Руанді та Туреччині громадян, які так думають всього 5%.

Релігія та віра теж можуть вимірюватися категоріями ціни та вигоди, яку отримує людина. Такий підхід може здатися некоректним, але в нього глибоке історичне коріння.

Ще в XVII столітті французький математик, філософ та азартний гравець Блез Паскаль сформулював так зване «парі Паскаля». Паскаль стверджував, що вірити в Бога треба, навіть якщо неможливо довести чи спростувати його існування. Адже винагорода за віру, якщо Бог існує, занадто велика, щоб можна було пройти повз неї. Якщо виявиться, що Бог є, це приведе до вічного блаженства, а зневіра – пряма дорога до пекла.

У цьому сенсі релігія – страхування на випадок катастрофи: якщо виявиться, що Бог існує, віра забезпечить нам місце на небесах, а не в пеклі. «Страхові внески» – благодійність, церковна десятина тощо – частково вносяться грошима. Однак найобтяжливіша плата – суворі правила, яким зобов’язаний слідувати віруючий, від постів та молитов до відмови від позашлюбного сексу. Ці обмеження є головною валютою та ціною віри. Автори вважають, що нею ми платимо за прихильність Бога.

До 70-х років ХХ століття в економіці панувала ідеологія «розумної особистості», яка пояснювала поведінку людей з тієї точки зору, що вони мають усе необхідне для оптимізації свого матеріального становища. Також ця ідеологія поєднується з нашим розумінням еволюційних процесів, що формують розвиток біологічних видів. Якщо кожне прийняте нами рішення призводить до набору можливих результатів із різними шансами генетичного виживання, природний відбір так «оформить» переваги, щоб біологічна пристосованість організму була оптимальною. У 70-х роках ця модель трансформувалася в ідеологію «розумних очікувань». Вона пристосувала віру в розумність людини до того факту, що ми не можемо пророкувати майбутнє. Тому повинні приймати рішення, виходячи тільки з очікуваних наслідків наших дій, підганяючи ймовірні результати нашого вибору до своїх переваг.

Піклуючись лише про свої інтереси Homo economicus, готовий непохитно йти за своїми преференціями, – надто примітивна істота. Ця модель не може пояснити поведінки, що зачіпає основи того, що являють собою люди. Економісти, переконані в тому, що індивіди готові щось робити лише за винагороду, не здатні чітко пояснити, чому люди допомагають незнайомцям, яких ніколи більше не побачать. Вони переконані, що лише ненормальний може відмовитись від дармових грошей. Але є безліч прикладів, коли люди відмовляються від оплати, якщо роблять те, що, на їхню думку, корисно для суспільства.

Багатогранна модель людської поведінки повинна враховувати, що люди прагнуть не того, чого вони хочуть, а того, що їм здається, що вони хочуть, і ці цілі можуть не збігатися. Теорія повинна поширюватися на людей, які готові заплатити шалену ціну за особливий автомобільний номер. Тому потрібно враховувати й постійну відсутність у людей самоконтролю навіть тоді, коли вони знають, що, потураючи своїм бажанням (куріння, переїдання) або забуваючи відкладати гроші «на чорний день», будуть змушені, зрештою, дорого заплатити за це.

Включення всіх цих «людських параметрів», швидше за все, перетворить економіку на менш насичену математикою та елегантнішу дисципліну, ніж та, що існує протягом останніх п’яти десятиліть. Вона вважає, що одного простого фактора – безперервного прагнення поліпшення фінансового стану – достатньо для пояснення всіх людських вчинків. Нова наука, ймовірно, буде дещо умогляднішою, зате дасть більш повну картину світу і забезпечить його краще розуміння. А також допоможе нам приймати більш ефективні рішення на основі справжньої вартості речей.