Прихований потенціал. Наука великих досягнень

Бестселер The New York Times

Видання рекомендує всесвітньо відома тенісистка Серена Вільямс

Автор бестселерів Малкольм Гладуелл вважає, що це найкраща робота Адама Гранта

У кожного з нас є прихований потенціал. І попри те, що нас найбільше приваблюють генії від природи, необов’язково народитися вундеркіндом, щоб досягнути дивовижних результатів у житті. Ми перебуваємо у полоні упереджень щодо таланту, проте факти їх розвіюють. Наприклад, автор посилається на дослідження, проведене серед найвідоміших скульпторів, піаністів, математиків тощо, і стверджує, що лише невелика їх частина була вундеркіндами. Отже, для успіху їм було потрібно щось інше. У цій книжці Адам Грант розповідає, що саме.

На кожного Моцарта, який був генієм від народження, знайдеться багато Бахів, які розвивалися повільно й пізно досягнули розквіту. Тому зазвичай успіхи, які ми бачимо, є плодом не природи, а виховання та розвитку.

Проте у світі, одержимому талантом, ми часто звертаємо надмірну увагу на стартові позиції. Однак у такому випадку прихований талант так і залишається непоміченим. Насправді ж неможливо передбачити, куди дійде людина, знаючи лише початок її шляху. Маючи можливість і мотивацію, будь-хто спроможний досягнути видатних успіхів. Отже, потенціал – це не про те, з чого ви починаєте, а про те, наскільки далеко зайдете. На цьому й потрібно зосередитися.

Що насправді потрібно для успіху? На думку автора, важливо не те, наскільки важко ви працюєте, а те, наскільки зрештою можете зрости. А щоб зростати, потрібно мати не лише відповідний світогляд, але й набір навичок, які не є очевидними.

Тут на перший план виходить поняття характеру. Арістотель називав характером набір принципів, яких набувають люди упродовж життя за допомогою сили волі, як-от дисциплінованість. Адам Грант розповідає, що колись і сам так вважав, але згодом змінив свою думку. Тепер він упевнений: сила волі у питанні характеру – не на першому місці. Найголовніше – саме набір навичок (якостей характеру).

Характер – це дещо більше, ніж просто мати принципи, це набута спроможність жити згідно з цими принципами. Характер допомагає сором’язливому інтроверту виступати перед публікою на тему, яка його зачіпає. І він же дозволяє хронічному прокрастинатору вчасно завершувати проєкт для важливої для нього людини.

Нобелівський лауреат, економіст Джеймс Хекман стверджував, що якості характеру прогнозують і продукують успіх у житті. Проте характер – не єдина складова таланту й успіху. Адам Грант запевняє, що потрібні також можливості й мотивація для розвитку цих якостей. Із цих трьох частин і складається його відповідь на запитання про те, як розвивати таланти: характер, можливості, мотивація.

Одна команда вчених провела експеримент у Західній Африці. 1500 підприємців розділили на три групи: контрольну, яка вела бізнес як завжди, та дві тренувальні. Перша з них упродовж тижня працювала над когнітивними навичками, а друга – над якостями характеру. Перша група вивчала фінанси, бухгалтерський облік, HR, маркетинг, ціноутворення, практикувалась у застосуванні отриманих знань. А друга група навчалася та вправлялася у проактивності, дисципліні, рішучості.

Зрештою, виявилося, що саме тренування якостей характеру мало вражаючий ефект. Упродовж наступних двох років прибуток бізнесів учасників цієї групи зріс у середньому на 30%. Група, яка навчалася когнітивним навичкам, отримала приблизно втричі нижчий результат.

Вільям Джеймс, один із батьків-засновників психології, вірив, що характер формується до 30 років. Проте цей експеримент довів не лише те, що розвивати якості характеру можливо, але й те, що робити це можна у будь-якому віці. Адже учасниками були і 30-, і 40-, і 50-річні люди. Отже, характер зберігає пластичність навіть у дорослих.

Не варто плутати характер із особистістю. Особистість – це те, до чого ми схильні, наші базові інстинкти щодо того, як думати, відчувати, діяти. А характер – це наша здатність надавати своїм цінностям більшої ваги, ніж інстинктам. Отже, особистість – це те, як ви реагуєте на події у звичайний день, а характер перевіряється у складні дні.

Як влучно каже автор, когнітивні навички відрізняють нас від тварин, а якості характеру роблять нас вищими за машини. Когнітивні навички можна автоматизувати, і нам залишається тільки відточувати характер, щоб залишатися цінними. Отже, для досягнення успіху та щастя варто приділяти час не лише (а може, й не стільки) кар’єрним умінням, а й розвитку якостей характеру: проактивності, рішучості, дисципліни.

Цікаво, що одним із способів опанувати те, що здавалося недосяжним, є приборкання відчуття дискомфорту. Скажімо, автор наводить приклад поліглотів – людей, які у дорослому віці вивчили багато іноземних мов, хоча в юності це їм не вдавалося. Проаналізувавши їхній досвід, Грант зробив висновок: причина була не у когнітивному бар’єрі, який потрібно було подолати, а у проблемі мотивації. Щойно ці люди стали почуватися комфортно у дискомфорті, їм вдалося зробити прорив.

Це є проявом рішучості, тобто бажаної для успіху риси характеру. Найкращий спосіб зростати – це приймати, шукати і посилювати дискомфорт.

Багатьом знайома проблема прокрастинації, й багато хто з нас вважає, що це лінощі. Але насправді це не проблема управління часом, а проблема управління емоціями. Коли ми прокрастинуємо, то уникаємо не роботи як такої, а неприємного відчуття, що виникає у процесі (наприклад, що ми чогось не знаємо). Проте саме крізь цей дискомфорт потрібно пройти, щоб досягнути мети, – і це знає кожен, хто колись долав власну прокрастинацію.

Часто наш дискомфорт є відображенням страху помилитися й викликати негативну реакцію оточення. Проте помилки – це шлях до ефективнішого навчання. Багато експериментів свідчать про те, що якщо студентів заохочувати давати неправильні відповіді, перш ніж сказати їм правильну, то згодом вони зроблять менше помилок у тесті. Ранні помилки допомагають нам запам’ятати правильну відповідь, а отже, – мотивують до подальшого навчання.

Важлива ідея, що змінила думку Гранта про навчання, полягала у тому, що не потрібно чекати, а потрібно починати практикуватися з першого дня. Говорити іноземною мовою, писати програмний код тощо. Не варто чекати на відчуття комфорту, щоб почати практикуватися, воно прийде у міру того, як ви прогресуватимете.

Проактивність – це друга якістю характеру, що потрібна для зростання. Тут ідеться про те, що прогрес залежить не від кількості інформації, але від її якості, не лише від того, наскільки важко і багато ви працюєте, а наскільки ефективно навчаєтесь.

Часом наше его стоїть на шляху зростання. Через нього ми створюємо навколо себе захисну бульбашку, не впускаючи інформацію, яка може змінити нашу думку. Справжнє навчання починається, коли ми змінюємо нашу мету із захисту его на зростання. Далі є два шляхи: реактивний або проактивний. У першому випадку ми відкриті до нового, але не шукаємо його самі. Отже, наш прогрес залежить від того, чи допоможе нам хтось. А у другому ми самостійно шукаємо те, що змусить нас виходити із зони комфорту (наприклад, запитувати поради в інших людей).

Автор згадує, як він намагався стати кращим публічним спікером. Спочатку він просив зворотний зв’язок, але згодом зрозумів, що людям простіше бути критиками (бачити чужі слабкі сторони й атакувати їх) чи черлідерами (бачити сильні сторони і підбадьорювати). Але їм непросто ставати вчителями, які могли б розгледіти потенціал і допомогти зростати.

Зрештою, зворотний зв’язок стосується лише минулого, а поради спрямовують нашу увагу на майбутнє. Тому Грант згодом став запитувати: яку одну річ наступного разу я міг би зробити краще? І почав отримувати слушні поради. Скажімо, починати виступ з історії про себе – так спікер стає в очах аудиторії більш людяним.

Ключовим питанням у розвитку проактивності є таке: яку інформацію враховувати, а яку – відфільтровувати? Наприклад, критика може нас засмучувати, і це нормально, але ми можемо обрати дослухатися до неї, а можемо її відкинути. Грант пропонує три власні критерії: піклування, надійність, близькість. Якщо джерело інформації не має на меті дбати про ваші інтереси, то й вам не варто зважати на його думку. Якщо людина не досить кваліфікована, аби судити про завдання, яке ви виконуєте, або про ваш потенціал, то немає сенсу її слухати.

Автор застерігає нас від ще однієї пастки для зростання – перфекціонізму. Перфекціоністи можуть здаватися продуктивними та дисциплінованими людьми, але на думку Гранта, ця звичка призводить до тунельного зору й уникання помилок. Для перфекціоніста важливо виконувати все бездоганно, тому коли він пробує щось нове й помиляється, то реагує відмовою пробувати знову. Через це його зона комфорту стає дедалі меншою, отже, він лише вдосконалює вже наявні навички й точно не шукає дискомфорту проактивно. Тож варто боротися з прагненням досконалості, натомість треба визнати, що досконалість – це міраж, і вчитися толерувати правильну недосконалість.

Перфекціоністи часто переймаються через те, що навіть одна помилка робить із них невдах. Однак численні дослідження вказують на те, що це марний страх, адже люди не судять про нашу компетенцію за одиничним випадком. Якщо ви одного разу приготуєте несмачну вечерю, ніхто не зробить висновок, що ви не вмієте готувати.

Якщо ви випадково закриєте пальцем об’єктив, оточуючі не назвуть вас поганим фотографом.

Оцінюючи наші навички, люди приписують більшу вагу вашим піковим досягненням, аніж складним моментам. Скажімо, ми все одно вважаємо Шекспіра генієм, спираючись на його шедеври, а не на посередні твори, які у нього теж були. Тож чому ми не можемо ставитися до себе так само, як інші, й судити про свій потенціал за нашими найкращими моментами?

Якостей характеру недостатньо для того, щоб опанувати нові знання та навички, особливо якщо це потребує багато часу та зусиль. Тому нам потрібна стійкість, щоб підтримувати себе у складні моменти.

Утім, а чи є взагалі обов’язковою мотивація, аби прогресувати? Адже можливо рухатися вперед лише на думці «я маю це робити»? Проте Грант наводить дані: 127 досліджень з понад 45 тисяч учасників довели, що коли людина відчуває пристрасть до того, чим займається, вона є наполегливішою. Отже, пройде довшу відстань.

Щоб підтримувати у собі пристрасть і цікавість, можна використовувати підхід «навмисної гри». Наприклад, на тренінгах із продажу учасників просять зіграти сценки, де один є продавцем, а інший – покупцем. «Покупець» заходить до кімнати, тримаючи коробку, «продавець» запитує, що у ній, і його завдання – підтримувати розмову щонайменше три хвилини без перерв.

Часто такі вправи пропонують тренери або наставники, але можна організувати подібне й самостійно. Для цього потрібно влаштовувати собі невеликі челенджі. Наприклад, якщо ви прагнете вдосконалити свої навички гри у Scrabble, то можна витягувати випадковий набір букв і пробувати скласти якомога більше слів за хвилину. Гра не лише рятує нас від нудьги, але й є профілактикою вигорання. Тому практикуватися взагалі без елементів гри – може бути небезпечним для ефективності навчання.

Також важливо робити перерви, й не лише тоді, коли вам вони потрібні, але й тоді, коли вам цього хочеться.

По-перше, перерви дозволяють зберігати пристрасть до своєї справи. Дослідження свідчать, що навіть 5–10 хвилин буває достатньо, щоб підзарядитися енергією та зменшити втому.

По-друге, перерви допомагають новим ідеям народжуватися.

І по-третє, вони роблять наше навчання глибшим. Скажімо, в одному дослідженні 10-хвилинна перерва допомагала студентам на 10-30% краще пригадати вивчене.

Також варто розуміти, що опанування будь-якої навички – це не лінійний процес, а радше щось схоже на кермування автомобілем гірськими дорогами. Що вище ми підіймаємося, то складніше дається кожен наступний відрізок шляху, а прогрес є дедалі менш помітним. А ще ми ризикуємо застрягти на місці, а то й відкотитися назад. Утім це може бути частиною нашого шляху. Автор наводить факти , які свідчать: коли наш прогрес зупиняється, то ми переживаємо відкат перед тим, як просунутися вперед. Можливо, варто відкотитися гірською дорогою трішки назад, щоб знайти кращий спосіб подолати решту шляху.

Часом нам здається, що існує мапа, що може «привести» до мети, і ми чекаємо, допоки сформуємо такий маршрут для себе. Проте автор запевняє, що насправді, щоб розпочати, нам достатньо знати напрям, у якому потрібно рухатися. А маршрут формуватиметься у міру того, як ми долатимемо шлях. Швидше за все, він не буде прямим і простим. Можливо, ми проситимемо вказівок у когось, але не всі вестимуть туди, куди потрібно саме нам. Проте варто продовжувати робити спроби й помилятися знову і знову.

Те, як ми зможемо реалізувати свій потенціал, часто залежить не лише від наших зусиль, а й від доступу до можливостей. Економіст Радж Четті з колегами виявили шокуючий зв’язок між доходом батьків та результатами дітей: люди, які виросли в родинах із топ 1% найбагатших, у 10 разів частіше стають винахідниками, ніж діти з родин із доходом нижче медіанного. Якщо ви з родини багатіїв, то ваші шанси зареєструвати патент становлять 8 із 1000, якщо з бідної сім’ї – то лише з 10 000.

Коли ми думаємо про генієв як про людей з надзвичайними талантами, то забуваємо про значення життєвих обставин. Цілком імовірно, що серед дітей з бідних родин є багато потенційних генієв, але вони не мають доступу до можливостей, які б допомогли їм розкрити цей потенціал.

Звичайно, дохід батьків – не єдиний чинник, що впливає на можливості. Важливе навіть місце проживання, бо у деяких регіонах кількість зареєстрованих патентів набагато більша, ніж в інших. І, як свідчать дослідження Четті, якщо дитина проживає у такому місці, то її шанси стати винахідником у дорослому віці збільшуються.

Щоб допомогти людям розкривати прихований потенціал, потрібно будувати правильні системи. Наприклад, створювати школи, які б відкривали перед учнями нові двері. Скажімо, американська освітня система має вбудовану культуру «переможець забирає все», тому у ній цінуються здобутки й просуваються діти, які демонструють ознаки обдарованості. Водночас фінська система плекає культуру «можливості для всіх», а в її основі лежить ідея про те, що інтелект може набувати різних форм, і кожна дитина має потенціал для досягнення успіху.

Ще одна система, яка може сприяти розкриттю потенціалу, – це правильно сформована команда. Метааналіз 22 досліджень свідчить, що колективний інтелект менше залежить від когнітивних навичок людей, ніж від їхніх так званих просоціальних навичок, тобто вмінь взаємодіяти з іншими. Найкращі команди складаються з найкомандніших гравців, і навпаки, навіть одна людина без розвинених просоціальних навичок спроможна зробити усю команду менш «розумною».

Саме просоціальні навички – це те, що перетворює групу на команду. Вони допомагають людям відкривати найкраще один в одному та розвиватися.

Також якісні команди вирізняє ставлення до надання права висловитися усім. Як пише Грант, слабкі лідери змушують інших мовчати та «вбивають» посланця, який приносить погані новини. Сильні лідери – заохочують говорити і дякують посланцю. А величні лідери будують системи, які посилюють голоси працівників та допомагають посланцям піднятися нагору.

Наприкінці книжки автор згадує про відомий багатьом синдром самозванця. Він вірить, що це ознака прихованого потенціалу. Вам може видаватися, що інші вас переоцінюють, але, швидше за все, ви недооцінюєте себе. А люди натомість бачать вашу спроможність зростати і досягати більшого. Отже, якщо ви неодноразово чуєте від людей, що вони вірять у вас, можливо, час повірити їм.