Як закінчується прогрес: технології, інновації та доля націй

• Видання увійшло до шортлиста премії Найкраща бізнес-книжка року від Financial Times та Schroders
• Книжку рекомендує Тоні Блер, колишній прем'єр-міністр Великої Британії та Північної Ірландії
• Мустафа Сулейман, СЕО Microsoft AI, вважає це видання обов’язковим для прочитання усіма, кому небайдуже наше минуле, сьогодення та майбутнє

На початку розквіту комп’ютерної епохи США значно випереджали Радянський Союз. Однією з основних причин цього стала побудова економіки: у СРСР плани спускалися згори, а ініціативи низів рідко доходили до верхівки. Натомість у США комп’ютерна доба співпала з поглибленням децентралізації: нові інструменти стали доступними простим людям, а не лише фахівцям. Сьогодні схожий процес відбувається зі штучним інтелектом. Проте, парадоксально, ці технології сприяють тиранії, адже не лише підживлюють інновації, але й створюють можливості для контролю та нагляду за людьми. Отже, як зазначає Карл Бенедикт Фрей, “хвиля технологічних змін неодмінно приносить із собою безліч сюрпризів”. У цій книжці він розмірковує про те, що допомагає одним країнам використовувати їх собі на користь, поки інші не можуть упоратися з новими викликами.

Існує думка, що Китай та США є лідерами у сфері технологічних інновацій, які конкурують за світову першість. Проте Фрей вважає, що насправді обидві країни перебувають на шляху до стагнації, а уникнути цього можна лише зрозумівши рушійні сили прогресу та як він працює. Саме з механіки прогресу й починається його книжка.

Фрей стверджує, що інновації часом виникають у неочевидні навіть для фахівців способи. Наприклад, у 1920 році в США ввели заборону на продаж алкоголю. Найвидатніші економісти вважали це безсумнівним благом для суспільства, адже міцні напої шкодили здоров’ю і продуктивності виробничих працівників. Утім тут йшлося про так звану статичну ефективність, як у випадку з машинами: більше часу роботи – більше результатів.

Проте економісти не передбачили, що інновації часто народжувалися у барах, де люди зустрічалися, щоб випити. Отже, завдяки алкоголю могла народитися ідея, яка у перспективі змогла б підвищити продуктивність набагато більше (динамічна ефективність). Саме динамічна ефективність зазвичай стає рушієм економічного зростання. І, як запевняє Фрей, цей вид прогресу вимагає пожертвувати статичною ефективністю.

Ще одна важлива річ щодо прогресу – він завжди супроводжується невизначеністю. Скажімо, венчурна компанія Sequoia Capital за шість років збільшила суму $12,5 млн у 320 разів, адже у 1999 році вклала гроші в Google. Цей прибуток здається фантастичним, але водночас він був надзвичайно ризикованим. Зрештою, на той момент лідерами ринку були Yahoo! та Altavista, а багато інвесторів не хотіли мати справу з компанією, офіс якої – в гаражі.

Фрей розповідає, що різні форми управління проявляють себе найкраще у різних умовах. Скажімо, централізовані та бюрократизовані системи доволі ефективно вміють використовувати вже наявні технології, водночас децентралізовані можуть створювати умови для народження інновацій. Якщо країна досягла технологічної «стелі», то наявність децентралізованого управління може допомогти їй вийти з цієї пастки.

У бюрократизованих системах держава часто забороняє певні винаходи або занадто регулює інноваційну діяльність, тож не дивно, що «жоден із великих комерційних винаходів ХХ ст. не був створений у планових економіках». Централізовані системи не дають народитися великій кількості ідей, тому шансів на прорив у них значно менше, ніж у децентралізованих. Водночас на етапі перетворення ідеї на готові надійні продукти ієрархічні системи на кшталт великих корпорацій можуть бути надзвичайно ефективними.

Застій може чекати на будь-яку систему (хоча його природа відрізнятиметься для централізованих та децентралізованих). Як пише автор, «із часом система, яка була оптимальною на одному етапі розвитку, майже неминуче виявиться непридатною для того, що чекає попереду».

Зрештою, періоди централізації та децентралізації природним чином чергуються. А системи, які відстають, отримують можливість наздогнати лідерів інноваційної гонки, наслідуючи їхні практики з використанням потенціалу централізованих інституцій.

Як відбувається прогрес? Частково – завдяки поступовим вдосконаленням. Але у певний момент потрібна радикальна інновація, що все змінить. Наприклад, можна покращувати дизайн кінних екіпажів, але вони б все одно не зрівнялися за швидкістю з автомобілями. Автор наводить цікавий факт: «жоден із провідних виробників велосипедів чи кінних екіпажів не став провідним виробником автомобілів». Можливо, тому що вони мислили поступовими вдосконаленнями, а не радикальними змінами.

І сьогодні технологічним гігантам на кшталт Google та Meta стає складно конкурувати зі стартапами, наприклад, OpenAI та Anthropic. Щоб залишатися інноваційними, великим бізнесам потрібно витрачати багато зусиль і все одно стикатися з парадоксом: таланти, яких вони «перекуповують» зі стартапів, стають менш винахідливими всередині масштабної корпорації.

Великі системи вимагають стабільності, а не ризику. А, як запевняє Фрей, «справжні інновації часто вимагають порушення правил, а не їх дотримання». Цю тезу підтверджує аналіз, який провели Лінфей Ву (Lingfei Wu) з колегами. Вони дослідили 65 млн наукових робіт та патентів, опублікованих між Другою світовою війною та початком інтернет-епохи, і з’ясували, що соло-винахідники та децентралізовані команди створили більше нових технологій. А великі ієрархічні команди проявляли себе у розвитку вже наявних ідей.

Отже, якщо певна країна досягає технологічної «стелі», то їй стає необхідна децентралізація. Якщо ж інституції натомість хочуть зберегти статус-кво й уникнути конкуренції з новачками, то починається застій. На думку автора, саме спроможністю адаптувати інституції до технологічних змін можна пояснити тривале лідерство США у цій галузі.

Автор розглядає технологічний прогрес у різних країнах й у різні часи, починаючи від давнього Китаю. Саме ця цивілізація була найбільш розвиненою технологічно серед усіх доіндустріальних. Наприклад, вже в XI ст. у китайському місті Кайфен існував міський годинник заввишки 13 метрів, який працював на воді й показував не лише час, але й різноманітні астрономічні міри. Європа у той період не могла подібного й уявити. Будівництво кораблів, оброблення заліза, друкарство, винахід порцеляни й розквіт кераміки – усе це стало візитівкою того періоду історії Китаю. Європа на 100 років пізніше почала користуватися компасом, а друкарство з рухомим шрифтом поширилося там на чотири століття пізніше, ніж у Китаї.

Ця країна була безсумнівним технологічним лідером більшу частину історії, і Фрей пов’язує цей факт із надзвичайно централізованими економічною та політичною системами. Багато винаходів з’явилося для держави та під її контролем, наприклад, – іригація полів чи водяні годинники. Ці інновації дозволили Китаю часів династії Сун подвоїти чисельність населення й до 1090 року стати найзаможнішим місцем на землі. Водночас вони використовувалися державою для додаткового посилення автократії.

Однак лідерство Китаю у сфері технологій тривало лише до ХІV ст., а незабаром він поступився й економічним лідерством. У XV ст. Китай уже був значно біднішим за розвинені країни Європи. Чому так сталося? Автор описує це так: «Китай досяг успіху в поширенні ідей на своїй величезній території, але в довгостроковій перспективі для прогресу важливіший тип поширюваних ідей». Тому, зрештою, різноманіття ідей стало жертвою масштабування.

У Китаї бюрократична автократія існувала тисячоліттями. Це принесло державі політичну стабільність і передбачуваність «правил гри»: громадяни розуміли, як влаштовано суспільство, й усіма силами намагалися підійматися по ієрархії вгору, щоб жити краще. Проте такий устрій виявився перешкодою прогресу й, зрештою, це стало однією з причин того, чому промислова революція почалася в Європі, а не в Китаї. Як читаємо у книжці, «якби Галілей жив у Китаї, він був би бюрократом, а не вченим».

Римська імперія ніколи не досягала такого ступеня бюрократизації й централізації, як Китай. Навіть завойовані території Рим утримував не силою: вони могли зберегти власні армії, які ставали частиною загальної військової мережі. На заваді розвитку бюрократії стояла й нестача інструментів для обліку населення, податків тощо. Отже, як пише Фрей, «саме технологічна відсталість Європи дала шанс політичній децентралізації».

Після розпаду Римської імперії політична й економічна децентралізація посилилася, адже виникли сотні територій, які конкурували між собою (проте мали деякі спільні нематеріальні складові, що походили від християнства). Також важливим для прогресу виявилося зменшення значення родинних зв’язків – на противагу Сходу, де ця традиція збереглася. Коли люди перестали покладатися виключно на спорідненість, то стали формувати ширші соціальні мережі, а це сприяло появі й поширенню ідей, створенню освітніх інституцій та покращенню мобільності населення. Якщо фахівцю не подобалося жити у своєму місті, то він міг переїхати й застосувати свої компетенції на новому місці.

Посилилася й конкуренція за освічених людей та науковців. Скажімо, вже у 1500 році в Європі існувало понад 60 університетів, і вони змагалися між собою за професорів та студентів. А запровадження пошти в Італії у XV ст. й поширення цих послуг на всю Європу до XVII ст. сприяло обміну листами (а значить, – й ідеями) між інтелектуалами. Так сформувався «колективний розум» Європи.

Поступово виникали наукові асоціації, а в кожному місті існувало багато неформальних інтелектуальних осередків. Дуже часто розумні люди зустрічалися в кав'ярнях та книгарнях. Лише у Лондоні на початку XVIII ст. налічувалося майже дві тисячі кав'ярень.

Так Європа дійшла до промислової революції, однією з найяскравіших інновацій якої стало використання парової енергії. У 1765 році Джеймс Ватт винайшов відокремлену конденсаційну камеру, у 1784 році, завдяки інвестиціям Метью Бултона, з’явився перший паровий двигун.

У той час змінився й сам підхід до науки. Нарешті виник справжній систематичний науковий метод. Автор цитує британського математика Альфреда Норта Вайтгеда: «Великим винаходом ХІХ ст. був винахід методу винаходу».

Першою плоди промислової революції пожинала Британія, але вже до кінця ХІХ ст. інші європейські країни змогли істотно скоротити розрив. Щоб наздогнати лідера, їм знадобилася сила бюрократичних інституцій. Країни, які володіли такими спроможностями, наприклад, Пруссія, досягли значних успіхів. Інші, зокрема царська росія, стикнулися з великими проблемами. Царський режим намагався уповільнити прогрес, запроваджуючи обмеження на розвиток приватної промисловості. Як відомо, усе завершилося революцією.

Ще 200 років тому, у 1800-му, 83% американців працювали в сільському господарстві, а торгівля велася переважно на місцевих ринках. Населення становило 5,3 млн людей та було розсіяно на величезній території. Містами на той момент можна було вважати тільки Філадельфію та Нью-Йорк, й лише 6,1% населення проживало в урбанізованих районах.

На початку ХІХ ст. інновації почали потрапляти до США з Британії. Наприклад, Френсіс Кебот Лоуелл, торговець із гарвардською освітою, побачив ткацький верстат у Манчестері й згодом, у 1813 році, заснував Бостонську мануфактурну компанію. А сама країна поступово перетворилася на магніт для талантів, завдяки чому її населення зросло з 3,9 млн чоловік до 62,6 млн чоловік за сто років (у період 1790–1890 років).

Що допомогло США радикально змінити ситуацію й стати світовим промисловим лідером? На думку Фрея, великими складниками успіху стали патентна система і державно-приватні партнерства. Американська патентна система була найдемократичнішою у світі: наприклад, оформити патент коштувало лише 5% від подібної плати у Великій Британії. Ще одним чинником успіху стала децентралізація влади: федеральний уряд не мав достатньо повноважень, щоб стримувати прогрес, навіть якби цього хотів.

Друга промислова революція відкрила перед США нові небачені можливості, зокрема, дешеве масштабування виробництва. Це дозволило Генрі Форду виготовляти доступні автомобілі, а багатьом бізнесам – зростати. У 1918 році в країні було вже 318 тис. корпорацій, серед яких 5% гігантів сумарно відповідали за 80% чистого доходу індустрії.

Сильною стороною США були адаптивні інституції. Країна вміла використовувати зовнішні виклики собі на користь, і Друга світова війна не стала виключенням. До цього США розвивали переважно цивільні технології, а їхня армія у 1930-х роках становила лише 20 тис. осіб. Для найбагатшої економіки світу це була маленька цифра (18-та за розміром у світі). Під час війни ситуація змінилася. Використовуючи надбання цивільної промисловості, США змогли швидко модернізувати армію. Як пише автор, «на піку воєнних зусиль робочі місця, пов'язані з обороною, досягли вражаючих 40% від загальної зайнятості».

Децентралізована система продукування знань стала у нагоді: у 1940 році президент США Франклін Делано Рузвельт започаткував Національний комітет оборонних досліджень (NDRC), який пізніше перетворився на Управління наукових досліджень і розробок (OSRD). До нього увійшли не лише військові, а й представники промислових компаній, дослідницьких лабораторій та університетів. Цей безпрецедентний крок став передумовою укладення понад 2200 контрактів на дослідження та розроблення з промисловими й освітніми партнерами на суму майже $8 млрд (у перерахунку на гроші 2020 року).

Якщо у 1938 році США вкладали в наукові дослідження 0,08% національного доходу, то у 1944-му – вже майже 0,5%. Ці величезні інвестиції та використання потенціалу приватних компаній і освітніх інституцій призвели до значного прогресу у військових технологіях, наприклад, у вдосконаленні радіолокації чи розробленні атомної бомби.

Цікаво, що схожим чином США змогли досягнути прогресу в розвитку комп’ютерних наук, залучивши людей за межами уряду й надавши їм свободу діяти.

Комп'ютерна революція, на відміну від багатьох інших винаходів, не призвела до зростання нерівності. Навпаки, вона спричинила покращення рівня життя для великої кількості людей та дещо вирівняла наявний розрив. Також вона допомогла Китаю отримати важливу роль у глобальних ланцюжках постачання. Скажімо, на початку 2000-х компанії на кшталт Motorola залежали від 700 постачальників у Китаї.

Майже 800 млн китайців змогли позбутися бідності завдяки розвитку комп’ютерних технологій, а сам Китай став повноцінним конкурентом Америки. Західний світ почав побоюватися, що авторитарна країна може стати технологічним лідером планети. Утім, як стверджує автор, «китайські інновації менш вражаючі, ніж їх часто зображують». Скажімо, у 2023 році США отримали $126 млрд роялті на інтелектуальну власність від решти світу, а Китай – лише $11 млрд. Зрештою, Фрей вважає, що майбутнє прогресу в Китаї залежить від сильного бюрократичного управління.

В автократіях основне завдання лідера – утриматися при владі. Для цього він може грати на розбіжностях у суспільстві, що не сприяє поширенню ідей. А якщо екзистенційної зовнішньої загрози немає, то лідер пріоритезуватиме лояльність, а не компетентність. Разом ці чинники роблять подальший прогрес майже неможливим.

Проте не так давно виник ще один чинник – штучний інтелект. Деякі дослідники вважають, що інновації у сфері ШІ й автократія можуть взаємно підсилювати одне одного. Наприклад, після локальних заворушень у Китаї держава стала закуповувати більше ШІ-інструментів для розпізнавання обличчя. Це стимулювало розвиток технологій та призвело до зменшення заворушень. Наслідком таких процесів теоретично може стати поява «АІ-тократії».

Однак автор вважає, що навіть якщо Китай досягне великих успіхів у застосуванні ШІ для відстеження та контролю, це автоматично не призведе до інновацій в інших сферах, наприклад, у винайденні ліків чи автономних автомобілях.

Загалом автор має таку думку стосовно майбутнього штучного інтелекту: ШІ чудово вправляється з оптимізаційними завданнями, але не може створювати по-справжньому нове, адже займається комбінуванням уже наявного. Тому хоча ШІ й може писати листи у стилі Шекспіра, але «причина, чому він може це робити, полягає в тому, що Шекспір існував». Фрей вважає, що виграє у ШІ-перегонах не та країна, яка володіє більшими масивами даних, а та, яка зможе знайти вихід із глухого кута, що утворився.

Сьогодні й США, і Китай перебувають на шляху до стагнації. Автор вважає, що занепад їхніх економік матиме значний негативний вплив і на решту світу, особливо Європу. Як це попередити? На думку Фрея, сталий прогрес залежить від балансу між централізацією та децентралізацією: коли постає потреба в подальшому технологічному розвитку, потрібно «перемикатися» до більш децентралізованої парадигми й посилювати конкуренцію, сприяючи низовим інноваціям.

Проблема у тому, що ті, хто очолює уряд та корпорації, часто захищають поточний стан справ і опираються змінам. Як пише автор, «прогрес обмежений не стільки інтелектом – людським чи штучним, – скільки людьми при владі та стимулами, що формують їхні рішення». Тому суспільству важливо усвідомлювати, наскільки крихким є прогрес, і не сприймати його як данину.