Інноватори. як декілька геніїв, гакерів і ґіків здійснили цифрову революцію

• The New York Times назвав цю книгу бестселером
• Автор створив гучну біографію Стіва Джобса
• Книга стала найкращою книгою 2014 року за версією The Washington Post та The Financial Times

Ця книга – про першопрохідників, винахідників і підприємців, які створили еру комп’ютера, про те, як працювала їхня думка. І як їхня співпраця дозволила створити один із найдивовижніших феноменів людської цивілізації – цифрову епоху

Історію цифрової революції можна розпочати з Ади, графині Лавлейс. Вона народилася в 1816 році, і в неї була одна особливість – захоплення «поетичною наукою», в якій поєднувалася бурхлива уява з любов’ю до чисел.

Ада увійшла до історії тим, що написала коментарі до перекладу однієї наукової статті, яка стосувалася лічильних механізмів. Саме в цих примітках Ада запропонувала чотири концепції, які стали обговорювати за століття:

1. Концепція машини загального призначення, яка вирішувала б не тільки одне завдання, але могла бути перепрограмована на виконання необмеженого кола завдань. Іншими словами, це концепція сучасного комп’ютера.
2. Функції такої машини не повинні обмежуватися математикою та числами, а працювати з тими нечисловими об’єктами, які можуть бути виражені в символах: словами, музичними звуками тощо.
3. Ада докладно пояснила, як працює те, що ми зараз називаємо комп’ютерною програмою або алгоритмом.
4. Вона склала діаграму, щоб показати, як саме алгоритм має покроково передаватися в комп’ютер. За цю діаграму Ада отримала від своїх шанувальників звання першого у світі програміста.

Ада Лавлейс ще в ХІХ столітті першою зуміла зазирнути в майбутнє, в якому машини стануть партнерами людського інтелекту. Таким чином, вона була серед тих, хто посіяв насіння цифрової ери, яке зросло за сто років потому.

Потрібні були роки і десятки років технологічних удосконалень, перш ніж ідеї Ади реалізувалися. Прогрес рухається не лише великими стрибками, а й сотнями дрібних кроків. Але все ж таки знадобилося кілька великих проривів у створенні комп’ютера, здійснених геніями-творцями.

Нові підходи, технології та теорії почали з’являтися 1937-го. Цей рік прийнято називати роком чудес цифрової ери, і його результатом стало виокремлення чотирьох властивостей комп’ютера:

1. Цифровий підхід. В основу було покладено цифрові, а не аналогові пристрої.
2. Бінарність. Цифрова система, яку використовують комп’ютери, – це двійкова система, де застосовуються лише 0 та 1.
3. Електроніка. При використанні електронних, а не механічних компонентів (електронні лампи, а пізніше транзистори та мікросхеми) комп’ютери можуть працювати в тисячі разів швидше.
4. Універсальність. Машини повинні бути програмованими для вирішення різних завдань.

У 1937 році одночасно в кількох місцях виникли можливості та потреби для реалізації цих принципів. Наприклад, британський вчений Алан Тюринг описав концепцію логічної обчислювальної машини, яка невдовзі стала відома як машина Тюринга. Він стверджував, що цілком реально створити єдину машину, яка може використовуватися для розрахунку будь-якого ряду, який обчислюється.

Інший геній, який здійснив прорив у 1937 році, – американець Клод Шеннон. Він зрозумів, що електричні схеми можуть виконувати логічні операції, використовуючи різні комбінації перемикачів (у позиціях включено або вимкнено). Математик Джордж Стібіц також створив прототип з електронними схемами, тим самим довівши, що схеми на реле можуть користуватися бінарною математикою та виконувати логічні операції.

Говард Айкен із Гарварду знайшов на горищі одного з корпусів університету лічильну машину Беббіджа, генія XIX століття, що надихнуло його на створення своєї машини. За його кресленнями в 1941 році IBM створила комп’ютер Mark I. Головною його перевагою була цілковита автоматичність.

Також у 1937 році німецький інженер Конрад Цузе збирав свою машину, у чому досяг успіху більше за всіх інших. За кілька років потому йому вдалося створити перший повністю працюючий універсальний програмований цифровий комп’ютер. Але в 1943 році під час бомбардування Берліна його екземпляри та креслення згоріли.

Джон Атанасов з Айови в 1937 році вперше створив обчислювальний пристрій із використанням електронних ламп. Ще один комп’ютерний герой цього періоду – фізик Джон Моклі – був дуже товариською людиною. Він познайомився з Атанасовим і їздив до Айови, щоб подивитися на його винахід. Моклі запозичив частину ідей Атанасова, що згодом призвело до тривалих судових розглядів.

1941 року Моклі підключив до своєї роботи талановитого партнера Джона Еккерта. Інженер до самих кісток, він відчував, що такі люди, як він сам, були потрібні таким фізикам, як Моклі.

США вступили у війну в 1941 році, що стало поштовхом для ухвалення рішення про фінансування машини Моклі та Еккерта. Комп’ютер був потрібен для швидкого обчислення траєкторії артилерійських обстрілів. Розрахунки вручну забирали надто багато часу. До команди підключився військовий математик Герман Голдстайн. До 1945-го їм вдалося отримати повністю робочу версію машини, яку назвали ENIAC. Вона могла робити п’ять тисяч додавань і віднімань за секунду – це більш ніж у сто разів швидше за будь-яку попередню машину. Машина важила близько 30 тонн, була 30 метрів завдовжки та 2,5 метра заввишки.

1940 року створили ще один комп’ютер, щоправда, в режимі цілковитої таємності. Британські військові зібрали найкращих теоретиків та інженерів, щоб зламати німецькі коди. Тюрінг був частиною цієї команди, і їм вдалося створити пристрій, який впорався із відомою німецькою шифрувальною машиною Enigma. Але пізніше німці випустили нову шифрувальну машину, яка працювала із двійковою системою. А британські вчені сконструювали комп’ютер Collosus. Ще за рік до появи ENIAC ця машина секретно вирішувала завдання військових.

То хто ж винайшов комп’ютер? Згідно із загальновизнаними визначеннями, ідеальний комп’ютер – це машина, яка є електронним програмованим пристроєм загального призначення. У цьому випадку саме ENIAC, побудований Еккертом і Моклі в 1945 році, був першою машиною, яка має повний набір властивостей сучасного комп’ютера. Саме ENIAC став прототипом для більшості наступних пристроїв.

Історія Моклі та Еккерта показує, що інновації виникають, коли поєднуються зусилля візіонерів та інженерів і коли творчість живиться з різних джерел. Винахід, подібний до грому серед ясного неба, – це радше казковий, ніж реальний сценарій.

Справжній комп’ютер мав уміти виконувати будь-яку логічну операцію. А для цього потрібне було не лише «залізо», а й софт – програмне забезпечення. І потрібно було з’ясувати, як зберігати програми всередині електронної пам’яті машини.

Під час війни до процесу розвитку комп’ютерів було залучено багато жінок. Найколоритнішою з перших жінок-програмісток була Грейс Хоппер, офіцер ВМС США. Вона розробила перший посібник із програмування для комп’ютера Mark I, створеного в Гарварді. Саме її команда узвичаїла термін bug, що означає помилку в програмі.

Також було створено спеціальну команду із шести жінок, які працювали над перепрограмуванням комп’ютера ENIAC. Під час війни цей апарат розраховував траєкторії ракет, але після 1945 машина могла знадобитися для інших розрахунків: прогнозів погоди, експериментів з атомною бомбою, акустичних хвиль тощо. У 1940-х роках в історії комп’ютерів з’являється один із найцікавіших персонажів – Джон фон Нейман, великий учений, ерудит та інтелектуал. Він значно удосконалив можливість комп’ютера зберігати програми у своїй пам’яті. Фон Нейман цікавився методами математичного моделювання вибухових ударних хвиль. Для цього потрібні були рішення багатьох рівнянь, що могли зробити комп’ютери, які існували в ті часи. Він почав курсувати між лабораторіями США, допомагаючи ідеям циркулювати та збираючи докупи поняття архітектури комп’ютера.

Вченого особливо захопив комп’ютер ENIAC, який на той час дуже швидко вирішував рівняння. Але перепрограмування ENIAC на інше завдання могло зайняти кілька годин. Фон Нейман приєднався до команди, яка будувала покращену версію ENIAC. Він першим зрозумів важливість об’єднання даних і програмних кодів в тому самому пристрої пам’яті. Новий комп’ютер був названий EDVAC, а його принципи роботи з пам’яттю були такими самими, як і в сучасних комп’ютерах.

Фон Нейман створив звіт, у якому математично стисло і докладно описав структуру запропонованого комп’ютера. Він був зацікавлений прискорити процес вдосконалення комп’ютерів, тому 24 копії документа було відправлено до різних дослідних центрів. Ця допомога була дуже актуальною протягом ще як мінімум десяти наступних років. Але інші учасники команди, зокрема Моклі та Еккерт, не погодилися з таким відкритим підходом. Вони хотіли запатентувати свій винахід.

Ці патентні суперечки започаткували дискусію: чи мають розробники ділитися інтелектуальною власністю, відкривати її для загального доступу? Чи нові ідеї мають бути захищені, а автори мають отримувати прибуток від власних винаходів? З того часу цим питанням приділяється дедалі більше уваги. Наприклад, у 2011 році Apple та Google витратили більше на судові позови та виплати, ніж на дослідження та розробку нових продуктів.

Винахід комп’ютера не свідчив про цифрову революцію. Перші пристрої були величезними та дуже дорогими, їх могли собі дозволити лише корпорації, університетські лабораторії та військові. Справжня революція почалася в 1947 році, коли вченим з компанії Bell Labs вдалося зібрати крихітний пристрій зі смужок золотої фольги, трісочки напівпровідникового матеріалу та закріпки для паперів. Так було створено транзистор, і він зробив те, що парова машина зробила для промислової революції.

Команда, яка працювала над створенням транзистора, складалася з трьох осіб: експериментатора Волтера Брайттена, квантового теоретика Джона Бардіна та фахівця в галузі фізичного твердого тіла Вільяма Шоклі. Усіх їх поєднав дослідницький центр Bell Labs. Із 1930-х років там зрозуміли, що для прориву недостатньо одних експериментаторів. Центр почав запрошувати представників фундаментальної науки. Такий перетин виявився більш ніж вдалим.

Брайттен і Бардін хотіли створити напівпровідниковий підсилювач електроколивань. Теоретично вони довели свою гіпотезу, але не могли її реалізувати. І ось 16 грудня 1947 року їм вперше вдалося отримати зразок, який дав посилення приблизно в сто разів. Шоклі, який був частиною команди, зрозумів, що може залишитися без роботи. І таємно створив простіший і надійніший варіант транзистора. Така таємність порушувала кодекс поведінки Bell Labs, але покращення Шоклі захоплювало. А за дев’ять років це тріо отримало Нобелівську премію.

Після цього винаходу був ще один прорив – комерційний. Підприємець Пет Хаггерті хотів вивести дешеві транзистори на споживчий ринок у той час, коли їх закуповували лише військові. Хаггерті прийшла ідея створити маленьке кишенькове радіо. Це був новий ринок, тож було непросто знайти партнерів. Але незабаром він отримав підтримку та створив таке радіо за ціною $49,95. На той час у росіян вже була атомна бомба, і спочатку приймач рекламували як засіб інформування про ядерну небезпеку. Але незабаром цей товар став культовим серед підлітків, і за рік продали 100 тисяч приймачів.

А Шоклі, своєю чергою, вирішив відкрити власну компанію з випуску транзисторів. Він почав співпрацювати з інноватором Арнольдом Бекманом, створивши філію його компанії. Шоклі наполіг, щоб офіс перебував у Пало-Альто, де жила його старенька мати. Багато в чому саме через цю незвичайну обставину було створено Кремнієву долину.

Шоклі зібрав потужну команду, у тому числі залучив Роберта Нойса та Гордона Мура, майбутніх співзасновників Intel. Але далі справа не пішла. У Шоклі був доволі грубий стиль керівництва, який перетворив його на хрестоматійний приклад поганого менеджера. Бунт був неминучим. Нойс, Мур і ще шість співробітників пішли з компанії, вирішивши створити власне підприємство. Їм вдалося знайти інвестора – Шермана Ферчайлда, винахідника, інноватора та найбільшого одноосібного власника акцій IBM. Була створена компанія Farchild Semiconductor, а через три дні, 4 жовтня 1957, росіяни запустили супутник. Почалася космічна гонка, що було дуже доречним для виробників комп’ютерів та транзисторів.

Одночасно та незалежно у двох місцях, компаніях Texas Instruments та Fairchild Semiconductor, було зроблено нове відкриття – інтегральна мікросхема, відома як мікрочип.

У Fairchild дійшли ідеї створення мікрочипа, тому що їхні транзистори працювали не надто добре. У Texas Instruments історія була дещо інша: співробітник компанії Джек Кілбі вирішував питання тиранії чисел – зростаючої кількості з’єднань між дедалі більшою кількістю деталей комп’ютера. Успіху обидві компанії досягли майже одночасно: атмосфера того часу сприяла такому відкриттю. Незабаром Нойса та Кілбі почали називати співавторами ідеї, хоча другий реалізував її на кілька місяців раніше. А 2000 року, через десять років після смерті Нойса, Кілбі отримав Нобелівську премію.

Першими великими покупцями мікрочипів стали військові, яким потрібні були пристрої для міжконтинентальних ракет і програм опанування космосу. Але невдовзі ціни на транзистори знизилися з кількох сотень до двох доларів за одиницю. Тоді мікрочипи почали використовувати й у споживчих цілях. Спочатку – у слухових апаратах. Пізніше – у калькуляторах, які у 1975-му коштували лише $20 і яких було продано 10 млн штук за рік.

Коли продажі мікрочипів були готові злетіти до небес, Гордона Мура попросили зробити прогноз поведінки ринку. В одній статті в 1965 році він написав: «Згідно з приблизною оцінкою, при мінімальних витратах на деталі їх складність щороку зростає вдвічі». Пізніше він уточнив прогноз: «…кількість транзисторів, розміщених на мікрочипі, мабуть, подвоюватиметься не щороку, а раз на два роки». Він виявився загалом правим, і таким чином з’явився відомий закон Мура.

Тоді ж почало зароджуватись явище, відоме сьогодні як венчурний капітал. Один із найяскравіших представників цього тренду – Артур Рок, який зміг об’єднати фінанси Східного узбережжя із технологічними інноваторами заходу США. Правилом Рока було інвестувати в людей, а не в ідеї, і він почав співпрацювати з Нойсом та Муром. Ця пара хотіла піти з Fairchild і створити нову компанію. Року вдалося залучити $2,5 млн швидше, ніж за два дні. Так виникла компанія Intel.

Intel винайшла нову корпоративну культуру та стиль управління, протилежні ієрархічній організації компаній на Східному узбережжі. Без окремих місць для паркування або кабінетів для керівництва, без дрескоду, зі стимулюванням творчості та ініціативності.

На той час у компанії з’явилася ще одна культова особистість – Енді Гроув, який своєю твердістю та наполегливістю збалансував м’якість Мура та Нойса. Пізніше Гроув усвідомив, що для ефективного керівництва не потрібен сильний лідер. Воно може здійснюватися завдяки правильній комбінації по-різному обдарованих людей, які стоять на чолі компанії.

Саме в Intel народилася ще одна інновація – мікропроцесор, багатоцільовий чип, який можна використовувати для різних цілей, запрограмувавши його та налаштувавши потрібним чином. У листопаді 1971 року Intel презентувала свій новий продукт Intel 4004 – мікропрограмований комп’ютер на чипі. Тим самим компанія змістила акцент цифрової революції – із «заліза» на софт. І ця інновація наблизила момент створення персональних комп’ютерів.

А 1971 року журналіст Дон Хефлер розпочав публікацію статей про технологічні компанії, зосереджені в долині недалеко від Сан-Франциско. Він назвав свою серію матеріалів «Кремнієва долина США». Назва прижилася.

Всесвітня мережа виникла завдяки взаємодії людей із трьох зовсім різних груп: військових, університетських вчених і співробітників корпорацій.

Венівар Буш був головним ідеологом такого трикутника. Професор МТІ, візіонер, він був стурбований технічним відставанням американських військових і переконав провідних учених країни звернутися до президента Рузвельта. У результаті було створено Національний дослідницький комітет оборони, а потім Бюро наукових досліджень і розвитку. Буш очолив ці дві організації.

Буш вірив у трикутник «влада – університет – бізнес». І він наполягав, що фундаментальні дослідження – це як зерна, з яких зростають технічні нововведення. Держава підтримала такий підхід, і ефективність подібних інвестицій виявилася неймовірною: вони призвели не лише до створення Інтернету, а й до багатьох американських повоєнних інновацій та економічного буму. У цей час з’явилося багато гібридних дослідницьких центрів: RAND Corporation, Stanford Research Institute, Xerox PARC та інші.

Якщо намагатися знайти батьків Інтернету, можна почати з вченого Джозефа Ліклайдера. Він – автор двох концепцій, на яких ґрунтується Всесвітня мережа. Це ідея децентралізації мережі та необхідності інтерфейсу, що дає можливість взаємодіяти з комп’ютером у реальному часі. Ліклайдер також сформулював одну з найважливіших ідей ери цифрових технологій – ідею створення середовища, в якому людина та машина взаємодіють один з одним для прийняття рішень. Іншими словами, вони доповнюють одне одного. Ліклайдер не приєднався до вчених, які працювали над штучним інтелектом і самонавчання машинами.

Двоє вчених Боб Тейлор і Ларрі Робертс вирішили реалізувати ідеї Ліклайдера, поєднавши комп’ютери дослідницьких центрів. Тейлор популяризував цю ідею серед вчених, які працюють у різних лабораторіях США, але отримували фінансування від державної програми ARPA. Вчені неохоче поставилися до ідеї об’єднання в мережу– вони не хотіли з кимось ділитися своїми комп’ютерами. Але Тейлор і Робертс нагадали вченим про їхнього спонсора. І 29 жовтня 1969 року між комп’ютерами в Stanford Research Institute і Каліфорнійському університеті в Лос-Анжелесі пройшов перший у світі інтерактивний обмін повідомленнями. Мережа назвали ARPANET.

Але ARPANET – це ще не Інтернет, а лише мережа. З’являлися й інші мережі, але вони не могли зв’язуватися одна з одною. Це вирішив виправити вчений Роберт Кан у 1973 році. Він та його партнер Вінт Серф розробили метод, який дозволяв об’єднувати пакетні мережі в єдину систему, яку він назвав інтернет-роботою. Пізніше слово трохи скоротилося та вийшло internet. Вони створили TCP/IP – інтернет-протокол, універсальний адресний формат мережі. Так народився Інтернет.

Персональні комп’ютери з’явилися в результаті розвитку технологій і головним чином завдяки створенню мікропроцесора. До того ж у Сан-Франциско на початку 1960-х вирувала особлива суміш трьох культур – гіпі, нових лівих та мешканців комун – які вели натуральне господарство та заперечували централізовану владу. Ці люди хотіли мати ПК, щоб не залежати від корпорацій і держустанов.

Інженер Дуглас Енгельгарт був одним із тих, хто зайнявся концепцією персональних комп’ютерів. Його ідеєю було максимально посилити ефективність взаємодії людини та комп’ютера. Незабаром він отримав державний грант і почав працювати у Stanford Research Institute. Саме тут він вигадав комп’ютерну мишу. Також Енгельгарт разом зі Стюартом Бантом, великим витівником і пропагандистом ЛСД, організував «Мати всіх презентацій» – півторагодинну презентацію передових комп’ютерних технологій, яка була визнана найкращою в історії.

А справжній персональний комп’ютер виник завдяки Еду Робертсу, серійному підприємцю. Спочатку він торгував наборами для самостійного складання калькуляторів, але незабаром бізнес став нерентабельним. Його компанія MITS влізла в борги. Тоді йому до рук потрапив опис мікропроцесора Intel 8080, і Еду прийшла проста і блискуча ідея: з цього процесора можна було зробити повноцінний комп’ютер.

Робертс вирішив продавати набори для збирання найпростішого комп’ютера. Він узяв кредит у банку, купив у Intel тисячу процесорів за ціною $75 за штуку (замість $360 у роздробі). Це був примітивний апарат, проте тепер кожен міг зібрати свій комп’ютер і користуватися ним вдома. Ед назвав комп’ютер Altair 8800 і дав рекламу в популярному журналі про техніку. Почали сипатися замовлення – першого ж дня купили 400 наборів. Так почалася реальна епоха персональних комп’ютерів.

Ця частина книги насамперед присвячена Біллу Гейтсу, який був у захваті від комп’ютерів і вивчав насамперед програмне забезпечення, а не мікросхеми. Він ще в школі усвідомив усю важливість операційної системи – вона виконувала роль нервової системи комп’ютера та відповідала за логістику. У 1974 році під час навчання в Гарварді він і його друг Пол Аллен побачили ту саму рекламу комп’ютера Altair і вирішили створити до нього програмне забезпечення. Вони зв’язалися з виробником. Робертс відповів, що готовий зустрітися з ними, якщо буде на що дивитись. Гейтс та Аллен одразу ж стали до роботи.

Вісім тижнів колеги цілодобово працювали у Гарвардській комп’ютерній лабораторії. І в них вийшло. Гейтс стверджує, що це була найкраща з написаних ним програм. Аллен поїхав на зустріч із Робертсом і провів успішну презентацію. Так було домовлено, що програмне забезпечення Microsoft буде встановлено на всі комп’ютери Altair.

Відразу почали поширюватися піратські копії програми Гейтса, через що той дуже сердився. Тоді він ще не усвідомив, що у довгостроковій перспективі це допоможе його софту стати стандартом.

Паралельно двоє інших друзів створювали свій персональний комп’ютер – два Стіва, Джобс та Возняк. Другому прийшла ідея створити нову концепцію персонального комп’ютера «три в одному»: комп’ютер, клавіатура та монітор. А Джобс запропонував комерціалізувати цей винахід. Ця ідея пізніше стане відома як комп’ютер Apple I.

Джобс усвідомив новий тренд – середньостатистичний споживач не хоче збирати комп’ютер вручну, йому потрібен готовий вишуканий продукт. І таких людей – безліч. Ця концепція була реалізована при створенні Apple II, який вплинув на формування філософії компанії: відтепер і надалі операційна система Apple буде встановлена на всіх її комп’ютерах.

Справді історичним моментом у розвитку програмного забезпечення стала компанія IBM та її бажання придбати програмне забезпечення у зовнішнього провайдера. IBM не мала своєї операційної системи. І створити вона її не встигала – конкуренція ставала дедалі жорсткішою. Один із керівників компанії зателефонував Гейтсу та попросив про зустріч. На той час Гейтс вже усвідомив, що операційна система, обрана IBM, буде, швидше за все, світовим стандартом і що власник цієї системи купатиметься в грошах.

У Microsoft на той час своєї операційної системи ще не було. Але Гейтс і партнери дізналися, що прототип такої системи має маловідомий програміст Тім Патерсон. Партнери вирішили просто викупити цей продукт, заплативши Патерсону $50 тис. За таку суму вони отримали операційну систему, яка дозволила їм домінувати на ринку понад 30 років. Microsoft дев’ять місяців доопрацьовувала продукт, який став нервовою системою комп’ютера IBM PC.

Джобса та його колег IBM PC не захопив. На той час вони вже створювали своє майбутнє, саме графічний інтерфейс, ідею якого взяли в дослідному центрі Xerox PARC. Джобсу припала до душі метафора робочого столу із графічними іконками, а не просто текстовими командами. І Apple зчинив фурор, випустивши свою інновацію – комп’ютер Macintosh із графічним інтерфейсом.

До виходу Macintosh у Microsoft та Apple були непогані стосунки. Джобс хотів, щоб програмне забезпечення його нового комп’ютера розробляла команда Гейтса. Тож у серпні 1981 року Гейтс приїхав на зустріч до Apple, де йому розповіли про новий секретний комп’ютер. Вже у вересні Microsoft секретно розпочала розробку операційної системи з графічним інтерфейсом. А у листопаді 1983 року, за кілька місяців до виходу Macintosh, Гейтс заявив про плани створити для IBM інноваційну операційну систему під назвою Windows.

Джобс сердився на Гейтса все життя. Але так чи інакше Windows зуміла завоювати ринок. І не тому, що її продукція була кращою, – найкращою була бізнес-модель. Із Microsoft люди могли вибирати з великої кількості комп’ютерів.

Паралельно з війною між Apple і Microsoft розвивалася ще одна течія – безкоштовне програмне забезпечення з відкритим кодом. Її ідеолог Річард Столлман, фаховий програміст, у 1992 році вирішив створити безкоштовну незапатентовану операційну систему, яку назвав GNU. Але його розробці не вистачало ядра – основи будь-якої операційної системи, яка регулює взаємодію програм і «заліза». Допомога прийшла звідки на неї не чекали: відповідне ядро написав 21-річний фін Лінус Торвальдс. Він створював його для себе, а потім назвав Linux та виклав у вільний доступ. У нього був прагматичний інтерес: кожен міг покращити його розробку, від чого вигравав сам Лінус.

До кінця 1980-х онлайн-сервіси були закриті – в ARPANET, потім і в інших мережах. Але в 1993 всі шлюзи в онлайн-дамбах були відкриті. Інтернет став загальнодоступним невипадково. Відкриття вебкордонів призвело до епохи інновацій, які були вигідні владі. Це був свідомий політичний шлях до інформаційної економіки, де лідерську роль відіграв сенатор штату Теннесі (а згодом віце-президент США) Альберт Гор-молодший. Він розробив і пролобіював низку законопроєктів про науку, передові технології та національну інформаційну інфраструктуру.

Але така відкритість зробила Інтернет початку 1990-х схожим на джунглі без доріг і покажчиків, лише зі зростаючими масивами інформації. Тому невдовзі почали з’являтися нові ідеї щодо впорядкування цього хаосу. Вчений Тім Бернерс-Лі придумав об’єднати документи між собою за допомогою гіпертекстів – слів чи фраз, на які можна натиснути, щоб потрапити на інший контент. Пізніше він запровадив такі поняття, як уніфіковані покажчики ресурсів URL, протокол передачі гіпертексту HTTP, мова гіпертекстової розмітки HTML. І саме Бернерс-Лі запропонував назву World Wide Web, або скорочено www.

У 1990-х почав зароджуватися Web 2.0, де користувачі могли спілкуватися, співпрацювати та генерувати власний контент. З’явилися блоги та онлайн-енциклопедії, головною з яких стала всесвітньо відома Вікіпедія. Статті цієї народної енциклопедії на початку 2014 року можна було прочитати 287 мовами, а загальна кількість статей досягла 30 мільйонів.

Але не вистачало ще одного елемента – зручної автоматизованої пошукової системи. У цій сфері свій прорив зробили двоє молодих хлопців, Ларрі Пейдж і Сергій Брін, які створили компанію Google. До речі, на початку партнери хотіли продати свій винахід за $1 млн, але не знайшли покупця. Тому вирішили започаткувати власну компанію. У результаті Google не тільки спростила доступ до інформації в Інтернеті, а й стала вершиною розвитку технологій у сфері взаємодії людей і комп’ютерів. Пейджу та Бріну вдалося об’єднати два типи інтелекту – людський і комп’ютерний.

Примітно, що у 2005 році було проведено турнір, де шахісти грали у командах із комп’ютерами, які вони обирали самі. І переміг не найсильніший гросмейстер і не найкраща з машин. Перемогла співпраця.

Є ще один висновок, про який писав Аристотель: «Людина – суспільна тварина». Це пояснює потяг людини до радіозв’язку, Інтернету, соціальних мереж. На відміну від людей, машини не соціальні. У них немає особистості, намірів і бажань, вони – пластилін у руках людини. Якщо люди хочуть зберегти для себе роль творця в тандемі людина-машина, необхідно постійно підживлювати свої внутрішні джерела фантазії, людяності та оригінальності. Це наша сильна і найцінніша риса.