Коли: як наука допомагає правильно обрати момент

Життя людини – це нескінченний потік рішень «коли»: коли міняти кар’єру, повідомляти погані новини, одружуватися або розлучатися, іти на пробіжку тощо. Більшість цих рішень ми приймаємо інтуїтивно та вважаємо, що правильний вибір часу – це мистецтво. На думку автора, це наука, що базується на фактах. Однак їй приділяється занадто мало уваги у порівнянні, скажімо, з наукою про те, як щось робити. Є безліч книг про те, «як робити». Але ця книга – першою розповідає про те, «коли робити».

Кілька років тому два соціологи з Корнельского університету, Майкл Мейсі та Скотт Голдер, провели масштабне дослідження. Вони вивчали більше 500 млн твітів 2,4 млн користувачів Twitter з 84 країн, що було написано за більш ніж два роки. Метою дослідження було визначити, як людські емоції – і погані, і хороші – змінюються з плином часу. Для цього використовувалася програма LIWC, що дозволяє аналізувати текст.

Виявилося, що існують чіткі шаблони, спільні для людей з різних країн. Позитивні емоції спостерігалися у користувачів в основному в ранкові години, посеред дня настрій стрімко погіршувався та знову покращувався надвечір. Причому неважливо, чи був це американець або азіат, атеїст або мусульманин. Учені зробили висновок, що такий шаблон однаковий для різних культур і географічних зон. Більше того, він практично не залежав і від дня тижня. Хіба що в суботу та неділю ранковий пік починався в середньому на дві години пізніше, але динаміка зберігалася.

Ще три сторіччя тому було встановлено, що майже всі живі істоти (від одноклітинних організмів до людей) мають біологічний годинник. У людини за них відповідає супрахіазмальне ядро – ділянка гіпоталамуса розміром з рисове зернятко.

Це ядро контролює зміни температури тіла протягом дня, регулює гормони, допомагає нам засинати вночі та просинатися вранці. Наш вбудований біологічний годинник підлаштовується й під соціальні вимоги (розклад роботи офісу або графік автобусів), і під сигнали навколишнього середовища (світанки та заходи сонця). Але головне – у результаті його роботи люди підпорядковуються певному ритму. Звичайно, вони можуть відрізнятися в різних людей (як не може бути однаковим тиск або пульс в усіх), однак загальні шаблони зберігаються. В останні роки проводиться усе більше досліджень і відкриваються нові закономірності, які визначають наш настрій, ефективність, тобто безпосередньо впливають на наше життя.

Шаблон, знайдений Мейсі та Голдером, зустрічається в історії досліджень не вперше. Схожу картину спостерігали нобелівський лауреат Деніел Канеман зі своїм колегою Аланом Крюгером. У 2006 році вони використовували метод реконструкції дня (МРД) на вибірці з 9 тис. американських жінок різних рас, віку, рівня доходу та освіти. У результаті виявилося, що позитивні емоції зростали вранці, досягаючи піка до полудня, потім різко падали, а потім починали знову підійматися, і другий пік припадав на надвечір’я.

Цікаво те, що для негативних емоцій справедливою є зворотна закономірність. А графік «емоційного балансу» можна побудувати, віднявши від показників рівня щастя протягом дня значення рівня фрустрації в ті самі часові точки – і одержимо приблизно таку саму картину: зростання, пік, спад та знову зростання.

Виявлені вченими закономірності коливання нашого настрою – це не просто цікавий факт. Вони напряму впливають на бізнес і навіть фінансові ринки. Адже і керівники, й інвестори, і трейдери на фондових ринках підкоряються цим паттернам. Це означає, наприклад, що може виникнути ситуація, коли ціна акцій знизиться, якщо хтось зателефонує у період емоційного спаду. Більше того, учені, що проводили дослідження в цій сфері, надають однозначну рекомендацію топ-менеджерам: комунікацію з інвесторами, прийняття важливих управлінських рішень і проведення перемовин варто призначати на ранок.

Саме так називає автор час після полудня. Він є загрозою не лише для нашої продуктивності, але й для здоров’я. Приміром, дослідники в Медичному центрі Дюкського університету проаналізували 90 тис. операцій і виявили, що помилки анестезіологів суттєво зростають під час операцій, призначених на 15 або 16 годину. Імовірність проблем о 9 ранку становить 1%, а о 16 годині – 4,2%. Імовірність нанесення пацієнтові значної шкоди в результаті помилки о 8 ранку дорівнює 0,3%, а о 15 годині – 1%, тобто втричі  більше!

Схожа закономірність є справедливою і для діагностичних обстежень. Скажімо, одне дослідження виявило, що ендоскопісти рідше виявляють поліпи прямої кишки у міру  наближення до середини дня. Об 11 годині лікар у середньому знаходить удвічі більше поліпів, ніж о 14. Якби люди бачили ці цифри до того, як призначати процедури, то  навряд чи денний час користувався б попитом у пацієнтів.

Інші дослідження показують, що в післяполудневий час лікарі частіше призначають непотрібні антибіотики. Одним словом, хоча ми й вважаємо, що важливо, хто буде нашим лікарем, і яка в нас проблема – насправді величезну роль відіграє те, коли ми потрапимо на прийом.

«Бермудський трикутник» негативно впливає практично на всіх. Наприклад, у Данії виявили, що школярі, які пишуть тести вранці, одержують суттєво кращі оцінки, ніж ті, хто складає іспити після полудня.

Ці закономірності звучать трохи страшно: виходить, що ми запрограмовані робити помилки в певний час доби. Однак існує спосіб упоратися із цими труднощами. Під час  продовження данського експерименту учням надавали 30-хвилинний перепочинок перед денним тестом, щоб вони могли пограти, поїсти та поспілкуватися. У цьому випадку їхні  оцінки не знижувалися.

Ідея перерви працює не тільки на дітях, але й на дорослих. Це показало дослідження, що аналізувало прийняття рішень  ізраїльськими суддями. Після кожної перерви вони починали виносити більш м’які вироки, а протягом наступних годин їхні судження поступово ставали жорстокішими – до наступної перерви.

Якими повинні бути перерви, щоб приносити користь? По-перше, часті короткі перерви ефективніші, ніж рідкі та довгі. Компанія Desktime, яка створює програмне забезпечення для відстеження рівня продуктивності, запевняє: у найефективніших її користувачів є одна загальна риса – вони правильно роблять перерви. А саме: у середньому вони працюють протягом 52 хвилин, а потім влаштовують перепочинок на 17 хвилин.

По-друге, перерви варто проводити в русі. На думку автора, сидіння – це шкідлива звичка, аналогічна палінню. Рух, навіть протягом декількох хвилин, працює набагато потужніше, ніж «сидяча» перерва. Одне дослідження виявило, що п’ятихвилинна ходьба щогодини підвищує рівень енергії, дозволяє сфокусувати увагу, поліпшити настрій та уникнути пообідньої втоми. Причому декілька таких п’ятихвилинних епізодів набагато ефективніші, чим півгодинна прогулянка.

По-третє, для більшості людей перерва ефективніша, якщо проведена не на самоті. Дослідження, яке мало місце в Південній Кореї, показало: такі «соціальні» перерви – розмови з колегами про те, що не пов’язано з роботою, – знижують стрес та підвищують настрій краще, ніж «когнітивні» (скажімо, відповіді на листи електронної пошти) або «живильні» (приймання їжі) перерви.

По-четверте, для якісного перепочинку потрібно повністю, а не частково, відключитися від усього. Доведено, що 99% людей не здатні на багатозадачність. Однак під час перерв ми часто намагаємося поєднувати різні справи. Наприклад, відпочивати та читати текстові повідомлення одночасно. У згаданому вище південнокорейському дослідженні перерви для релаксації виявилися набагато ефективнішими для зниження стресу, ніж  «багатозадачні». Таким чином, для справжнього відпочинку потрібно «відключитися» від роботи не тільки фізично, але й психологічно.

Окрему увагу автор приділяє вибору часу початку справи. Він певен, що це рішення часто впливає і на весь процес, і на кінцевий результат. І хоча ми не завжди можемо самі вибрати час, у тих випадках, коли це можливо, необхідно підійти до визначення моменту початку усвідомлено. Для цього Пінк пропонує скористатися трьома принципами:

1. Починати правильно. Автор згадує, як у шкільні роки весь його клас на першому уроці (який починався о 7:55 ранку) відчував сильну утому. Зараз ученим відомо, що в пубертатному періоді в людини починається перебудова біологічного годинника, тому вона засинає та прокидається пізніше. Проте, уроки в школах різних країн незмінно починаються рано-вранці.

У рамках одного дослідження час початку уроків змінився на 8:35. Після цього в школах, що брали участь в експерименті, підвищилася відвідуваність і знизилася кількість запізнень. А у ще одній школі, яка змінила час початку занять із 7:35 на 8:55, учні стали на 70% рідше потрапляти в автомобільні аварії вранці. Таким чином, іноді зсув часу початку на одну годину може принести значні результати.

2. Починати знову. Практично кожен з нас обіцяв собі почати щось «із понеділка», наприклад, кинути палити або почати відвідувати спортзал. 1 січня кількість пошуків у Google за словом «дієта» на 80% більша, ніж у звичайні дні. Також можна спостерігати зростання кількості таких запитів у перший день кожного місяця та перший день тижня. Схожу картину виявили дослідники в студентських спортклубах: на початку нового семестру, нового тижня та нового місяця спостерігається сплеск активності, який потім спадає.

Очевидно, що деякі часові точки мають для нас більше значення, ніж інші, і ми прагнемо віднести початок чогось важливого до них. Крім соціальних орієнтирів на кшталт 1 січня, існують й індивідуальні, наприклад, дні народження. Але до якої б категорії не відносилися ці точки, вони виконують важливу функцію – допомагають нам почати знову, з чистого аркуша, відділивши себе від колишніх помилок. Ми немов кажемо собі: «Колишній я не став би бігати вранці, а новий я – буду це робити».

Коли ми надаємо якомусь дню особливого значення, наділяємо його важливим для нас змістом, то отримуємо можливість почати знову те, що колись не змогли довести до кінця. Наприклад, якщо ви вважаєте 20 березня першим днем весни – то з більшою ймовірністю зможете забезпечити собі новий старт.

3. Починати разом. Протягом багатьох років навчальні лікарні в США страждали від так званого «липневого ефекту». Щороку в цьому місяці група новачків – випускників медичних університетів – заступала на службу. Досвіду роботи з реальними пацієнтами в них було мало, тому помилок було не уникнути. У липні медичних помилок у навчальних лікарнях було значно більше, ніж протягом решти місяців. Інші дослідження стверджують, що пацієнти мали на 18% більший ризик хірургічних проблем у липні та серпні, ніж у квітні та травні.

Як упоратися із цією складністю? Рішення виявилося досить простим: зробити так, щоб колишні студенти починали не самі, а разом з досвідченими лікарями. В останнє десятиліття у навчальних лікарнях вони стартують у складі команди, яка включає  досвідчених медичних сестер і лікарів. Це дозволяє позбутися «липневого ефекту».

Коли процес запущений, і минув певний час, багато людей зіштовхуються зі спадом ентузіазму. Для них автор пропонує наступні рекомендації:

• Встановлюйте проміжні цілі. В одному дослідженні вчені подивилися, як змінюється мотивація людей при схудненні, підготовці до марафону та накопиченню миль для одержання безкоштовного квитка від авіакомпанії. Виявилося, що на початку та в кінці мотивація була висока, однак у середині люди падали духом. Якщо подивитися на середину як на мету, тобто встановити проміжну мету, а досягнувши її, поставити наступну мету, мотивація буде зростати наприкінці та на початку кожного проміжного етапу.
• Зупиняйтеся на середині речення. Цією технікою користувався Ернест Хемінгуей: замість того щоб дописувати розділ до кінця, він переривався на середині. Відчуття незавершеності дозволяло йому простіше стати до роботи наступного дня. У психології це явище називається ефектом Зейгарник: ми легше запам’ятовуємо незавершені справи, ніж закінчені.
• Не розривайте ланцюжок. Письменник Джеррі Сайнфельд виробив у себе звичку писати щодня, незалежно від того, чи є в нього натхнення. Він відзначав у календарі всі дні, коли працював. Згодом утворювався ланцюжок, потім він подовжувався, і підтримувати мотивацію ставало все легше.

Люди створені таким чином, що рідко роблять щось поодинці. Еволюційно наше виживання залежало від уміння координуватися з іншими. Тому важливий не тільки індивідуальний, але й груповий вибір правильного часу, уміння синхронізувати дії, – впевнений Пінк. Він вважає, що така синхронізація повинна здійснюватися на трьох рівнях: з босом, із племенем та з серцем.

Перший рівень означає: коли йдеться про групову діяльність, необхідний лідер – той, хто  задаватиме швидкість, встановлюватиме стандарти та фокусуватиме колективний розум. Типовий приклад – хор, яким керує диригент.

Після синхронізації з босом групі необхідно синхронізуватися з «племенем», тобто між собою. Це вимагає глибокого відчуття належності до команди. У 1995 році два соціальні психологи, Рой Баумейстер та Марк Лірі, емпірично довели, що необхідність відносити себе до чогось більшого є базовою людською мотивацією. Відчуття належності впливає на наші думки та емоції. Коли його немає, ми хворіємо, а коли воно присутнє – почуваємо себе здоровішими та задоволеними життям. Як досягти відчуття належності в команді? Варіантів безліч: від однакового одягу до спільних символів і доторків, від швидких відповідей на листи працівників до корпоративних ритуалів.

І, нарешті, третій рівень синхронізації групи, – спільне виконання завдань, при якому кожен почуває себе добре. Тут автор знову згадує про хоровий спів. Він наводить дані досліджень, які свідчать про приголомшливий ефект цього групового заняття. Воно не просто дозволяє поліпшити свій емоційний стан, але й зміцнити здоров’я. Численні дослідження підтверджують, що груповий спів посилює вироблення імуноглобуліну, допомагає боротися з інфекціями та навіть зменшує потребу в знеболювальних ліках. Причому подібний ефект характерний саме для групового, а не індивідуального співу.

Люди, які співають у хорі, почувають себе краще, а це, у свою чергу, зміцнює їхню координацію. Виходить позитивне замкнене коло: гарне самопочуття полегшує синхронізацію із групою, а вона підвищує настрій ще сильніше.

Усе вищенаведене стосується не лише співу, але й будь-яких інших групових занять, які допомагають людям почувати себе добре. Організації можуть врахувати це, якщо прагнуть створювати справді міцні команди.

Підсумовуючи, автор пише: ключ до наповненого сенсом життя зовсім не в тому, щоб «жити поточним моментом». Насправді він у тому, щоб інтегрувати свої уявлення про час у єдине ціле, яке допоможе нам зрозуміти – хто ми та чому ми тут.