Міф про генія: Цікава історія небезпечної ідеї

• Одна з книжок 2025 року за версією The Guardian
• Видання рекомендує Financial Times
• Скотт Галловей, професор бізнес-школи NYU Stern, називає цю книжку обов'язковою для читання

Більшість із нас вірять в існування геніїв: таких собі надлюдей, здатних робити те, що інші не можуть навіть осягнути. Дійсно, талант – це беззаперечне поняття, запевняє Гелен Льюїс. Проте геній у суспільній думці – це дещо інше. Коли людину називають генієм, вона наче стає представником особливого класу, і все, до чого вона торкається, набуває більшої цінності. Ба більше, вона отримує карт-бланш на дивні вчинки, адже ми переконані, що генії ексцентричні, і це нормально. Проте насправді багато тих, кого ми називаємо геніями, можуть говорити дурню й мати далекі від реальності переконання. Отже, міф про генія як поєднання святого та супергероя – шкідливий для суспільства.

Цю книжку Гелен Льюїс починає з Ілона Маска й одразу вибачається за це. Він міг би увійти в історію справжнім генієм, який спробував доставити людину на Марс та революціонував ринок електромобілів. Натомість через свої дії, зокрема після придбання Twitter, він зруйнував власний образ в очах мільйонів людей. Історії, які він розповідав про себе, суперечили його діям. Наприклад, упродовж перших тижнів на посаді очільника кампанії з підвищення ефективності уряду Маск робив по 100 постів на день, що навряд чи можна вважати ефективною працею. А ще він писав про теорії змов, постив образливі меми... Зрештою, публічна дискусія про нього змінилася. Замість намагатися здогадатися, що робить Маска генієм, люди стали замислюватися: а чи геній він насправді? Може, йому просто щастило?

Утім авторка вважає, що це запитання неправильне. «Суперечка про те, чи є Ілон Маск генієм, насправді є суперечкою про те, що цінує наше суспільство і що воно готове толерувати», – пише Гелен Льюїс. Інакше кажучи, якщо соціум цінує досягнення, то він готовий пробачати до певної міри неетичну поведінку.

Сама ж Льюїс вважає, що Маск володіє якостями, корисними для успіху саме у нинішній час (американський технологічний ринок початку ХХІ ст. цінує готовність ризикувати та порушувати правила). Якби ж він народився декілька століть тому, то навряд чи зміг би досягнути вершин.

Генії є результатом певної культури, яка їх так називає. З цієї точки зору Маск нічим не відрізняється від Томаса Едісона, якому публіка дала прізвисько «чарівник Менло-Парку» й цікавилася його поглядами на все: від Бога до майбутнього людства, а не лише на технології. Але як так стається, що певні люди потрапляють до категорії особливих?

Якщо когось і можна назвати справжнім генієм, то це Вільяма Шекспіра. Проте сучасники в першій половині XVII ст. хоча й любили його п’єси, однак не вважали його найвидатнішим письменником. На зростання популярності творів Шекспіра вплинули декілька чинників. По-перше, були люди, які прагнули зберегти його доробок. Через сім років після смерті письменника його друзі- актори Джон Гемінгес та Генрі Конделл видали першу збірку його п’єс. Якби не це, сьогодні світ не знав би «Макбета».

По-друге, зіграла роль зміна суспільного контексту. Після завершення правління Кромвелів пуританство занепало, театри знову відкрилися, й публіка спрагло чекала на нові постановки. П’єси Шекспіра подобалися людям, тож їх почали ставити у новому вигляді, часом переписуючи частини. Парадоксальним чином це допомогло творам письменника залишитися. Авторка пише: «П'єси Шекспіра вижили саме тому, що до них не ставилися, як до найкращого фарфору... Вони були сирою глиною, з якої можна було ліпити все, що хотіла бачити публіка».

Твори були популярними, тож люди хотіли дізнатися більше про того, хто їх написав. Почали виникати статті й книжки про біографію Шекспіра, а пробіли в ній часом заповнювалися чутками (як-от про те, що він не писав свої п’єси). Кількість фанатів Шекспіра зростала, а в 1769 році в Стратфорді провели триденний фестиваль на честь дня народження барда. Там навіть продавали тогочасний «мерч», наприклад, зубочистки, виготовлені з дерева шовковиці з саду Шекспіра. На той момент стало очевидно: в суспільному сприйнятті письменник перейшов до категорії геніїв. Спочатку цей образ ствердився в Британії, а згодом вийшов на експорт: до Америки та інших країн.

Генія дуже легко перетворити на бренд, а потім продавати будь-що під цим брендом. Скажімо, Альберт Ейнштейн заповів Єврейському університету в Єрусалимі свої авторські права. Коли у 1980-х університет вирішив продавати ліцензії на зображення генія, то заробив на цьому майже $250 млн.

Чи не девальвує така комерція саме поняття генія? Складно сказати, адже навіть єдиного визначення генія не існує. Суспільство обирає на роль генія певних людей, щоб продемонструвати: ось що ми вважаємо особливим. А потім, як пише Льюїс, «ми надаємо цим особливим людям свободу дій, яка не поширюється на звичайних смертних». Але чи дійсно ті, кого ми називаємо геніями, найкращі?

Наприклад, Тім Бернерс-Лі мислить оригінальніше за Ілона Маска, його внесок важливіший. Зрештою, без нього не було б мережі Інтернет й усіх інновацій, в основу яких його закладено (навіть Twitter, у якому так любить писати пости Маск). І хоча Бернерс-Лі є визнаним фахівцем у своїй сфері, ми не чуємо про нього щодня, як про Маска. Отже, у нього менше шансів бути «призначеним» на роль генія.

Тож, можливо, проблема у публіці? Зрештою, це ми хочемо, аби генії були ексцентричними, бо тоді буде цікавіше про них дізнаватися, пліткувати, захоплюватися.

У ХІХ ст. Френсіс Гальтон випустив роботу під назвою «Спадковий геній». Він заперечував давнє розуміння генія як неземної особи, чутливої та нат­хненної – такі «генії» були для нього занадто безумними, а отже, недостатньо здоровими, щоб залишити цінне потомство. Гальтону належить ідея євгеніки –  вдосконалення людства шляхом селективного розмноження. Усім відомо, до яких наслідків призвела ця ідея...

Утім саме Гальтон заклав основу сучасного розуміння геніальності як вродженого дару, що рідко зустрічається. Також до нього доклався Томас Карлайл зі своєю теорією «величної людини», яку можна коротко сформулювати так: «історія світу – це лише біографія великих людей». А більш сучасні науковці знайшли новий спосіб виокремити генія з натовпу – IQ-тест.

Спочатку це дослідження мало на меті виявити дітей зі слабкими здібностями. Альфред Біне та Теодор Сімон отримали таке завдання від Міністерства освіти Франції – розробити шкалу для оцінювання здібностей. Цікаво, що автори попереджали стосовно обмежень свого методу. А коли німецький психолог Вільям Штерн запропонував звести результат до єдиного числа, Сімон навіть назвав це «зрадою мети».

Американський психолог Льюїс Термен вивів застосування IQ-тесту на новий рівень. Він запустив масштабне дослідження дітей із рівнем IQ понад 135 балів: після проведення початкових інтерв’ю за їхнім життям спостерігали упродовж десятиліть. Однак це не допомогло виявити геніїв. Так, діти з вибірки частіше вступали до університетів та заробляли більше середнього, проте їх можна було радше назвати обдарованими, ніж геніальними.

Від початку дослідження дані були анонімізовані, проте багато років потому деякі з учасників розповіли, що були у проєкті. Серед них опинилися цікаві особистості на кшталт Джесса Оппенгеймера, який створив культовий серіал «Я люблю Люсі». Натомість двох майбутніх нобелівських лауреатів із фізики (Вільяма Шоклі та Луїса Альвареса) не взяли до вибірки, адже вони не пройшли за рівнем IQ.

Найвищий рівень IQ в історії – 228 балів – мала дівчина на ім’я Мерілін вос Савант. Проте вона не досягла значного успіху в житті, не зробила великих відкриттів, не створила мистецьких шедеврів. Насправді вона була звичайною домогосподаркою, аж доки дані її тесту не оприлюднили в пресі, й публіка не назвала її генієм. Після цього Мерілін опублікувала дві книжки й стала складати головоломки для журналу Parade, який називав її найрозумнішою людиною у світі.

Отже, високий рівень IQ не робить людину генієм і навіть не завжди корелює з високими досягненнями. Натомість, як каже авторка, він може підштовхнути вас до відстоювання своєї неправильної думки із надзвичайним завзяттям. Привабливість IQ полягає у його простоті: якщо мій показник вищий за твій, то я розумніший за тебе. Проте тут і ховається небезпека: це за один крок від того, щоб оголосити певних людей кращими за інших.

Що ж стосується історії Мерілін вос Савант, то вона є підтвердженням ідеї: генієм можна стати, якщо вас так назве публіка. Зрештою, її кар’єра почалася після того, як світ дізнався про її високий рівень IQ, а не навпаки. Цілком імовірно, що цей процес працює й у зворотний бік: якщо дитині з дитинства кажуть, що вона має обмежені спроможності до навчання, то вона поступово втрачає інтерес і, відповідно, не досягає високих результатів.

Одна з проблем терміну «геній» полягає у несправедливості його використання. Багато людей, які дійсно змінили світ, нині забуті. Натомість інші залишаються в історії завдяки тому, що змогли вибудувати історію про себе (або це зробили за них інші). Тобто міфологія є складником поняття «геній».

Ми вважаємо геніїв особливими й віримо, що ці люди здатні створювати те, на що не спроможний більше ніхто. Але історія свідчить про те, що нерідко навіть революційні відкриття робили декілька людей незалежно одне від одного. Скажімо, теорію еволюції шляхом природного відбору сформулював не лише Дарвін, але й Альфред Рассел Вол­лес. Таких історій сотні, але запам’ятовується зазвичай лише один інноватор. Той, хто гучніше говорив про відкриття або встиг створити міф про себе.

Льюїс переконана, що успіх – це самоздійсненне пророцтво: щойно людина досягає певного рівня визнання, їй стає набагато легше ставати дедалі відомішою. Це явище отримало назву ефект Матвія, бо нагадує біблійний вислів: «Бо кожному, хто має, дасться, і буде в нього надлишок; а в кого немає, забереться і те, що він має». Яскраве підтвердження цієї тези – Нобелівська премія. Якщо вчений її одержав, то назавжди залишається в очах публіки нобелівським лауреатом. А з цим титулом набагато легше залучати фінансування й отримувати кращі лабораторії.

Частиною міфу про геніїв є їхня ексцентричність. Якщо вона призведе до помилок, але людині все ж вдасться стати відомою, то помилки забудуться. Тому тим, хто хоче отримати «звання» генія, варто бути дивними.

Також авторка спостерігала за тим, який тип людей частіше оголошують геніями сьогодні, й дійшла висновку: тих, хто фокусується на одній основній ідеї й присвячує їй життя. Проте тут існує й пастка: розвиваючи вузьку експертизу, стати занадто самовпевненим.

Міфи про геніїв можуть мати різноманітні сюжети. Наприклад, один із них стосується генія-бунтаря, проти якого весь світ, і саме тому він правий. Цей міф дуже привабливий, але приховує небезпеку: він стверджує, що мейнстрім помиляється, хоча це не завжди так.

Наприклад, під час пандемії ковіду деякі відомі вчені виступали на користь івермектину (засобу проти паразитів) для лікування хвороби. Вони були настільки переконані у своїй правоті, що не зупинилися навіть коли з’явилися результати досліджень, які доводили, що цей засіб не є ефективним у лікуванні ковіду. Навпаки, вони подвоїли свої зусилля й впевненість у власній думці.

Де найбільша концентрація геніїв? Колись цим місцем були університети, у 1900-ті – паризькі студії, де збиралися імпресіоністи, а нині – це Кремнієва долина. Вона й сама є легендою, яка виникла ще до Другої світової війни. Тоді стенфордські випускники Білл Гьюлетт і Дейв Паккард заснували тут компанію Hewlett-Packard. Каліфорнію вони обрали, бо цей штат не мав практики додавати пункт про заборону конкуренції в контрактах із працівниками. Отже, компанії могли переманювати фахівців із інших бізнесів і у такий спосіб нарощувати компетенції.

Також поблизу був Стенфордський університет, який випускав талановитих інженерів, а Міністерство оборони радо інвестувало в наукові дослідження. Скажімо, у 1960-ті саме військові профінансували розроблення GPS-технології. Повоєнна Америка була багатша за Європу, тож приваблювала фахівців. Комбінація цих чинників зробила Кремнієву долину культовим місцем для технологічних компаній.

Виникла й певна ідеологія, яку поділяли мешканці. Вона базувалася на індивідуалізмі та ідеї «підриву»: на ринку виживає той, хто найкраще пристосовується до змінних умов. Отже, спочивати на лаврах небезпечно, бо тебе підірве хтось молодший та активніший. Проте реальність дещо відрізняється: величезні компанії не так просто скинути з трону, радше вони усунуть конкурентів ще у зародку. Наприклад, лише за два роки на початку 2010-х корпорація Facebook придбала 30 бізнесів (серед них Instagram та WhatsApp).

Що ж стосується індивідуалізму, то Кремнієва долина дійсно була й залишається багатою на ексцентричних геніїв, які часто дивують своїми вчинками і мотивацією. Скажімо, співзасновник Reddit Стів Гаффман у 2015 році зробив лазерну корекцію зору, бо думав: а раптом цивілізація закінчиться, й носити окуляри стане проблематично. А Сем Альтман із OpenAI тримає під рукою золото, зброю та йодид калію на випадок ядерного апокаліпсису.

Ці люди досягли надзвичайних висот, але водночас часто поводяться незріло у реальному житті. Авторка навіть використовує термін «хлопчики-королі», бо вони занадто опікуються власною славою і статусом.

Кремнієва долина дійсно важить багато для США. У ХХ ст. народжені тут інновації були доказом сили країни та її лідерства на глобальній арені. Можна провести паралель із Шекспіром, чия творчість посилила позиції англійської мови. Як пише Льюїс, «Ілон Маск і Сем Альтман, Пітер Тіль та інші – живий аргумент стосовно того, що Америка все ще лідирує у світі. Не дивно, що вони такі». Утім сьогодні міф про генія з Кремнієвої долини почав згасати, так само як і лідерська позиція США у світі опинилася під питанням.

Що ж стосується Ілона Маска, то для нього занепад репутації генія почався, найімовірніше, з придбанням Twitter у 2022-му. Він переназвав соцмережу на X і став її найактивнішим користувачем. І, зрештою, припустився найгіршої помилки наркодилерів: підсів на власний продукт.

Зробити Х успішним не вдалося: платформу, яку він придбав за $44 млрд, у 2024-му оцінювали лише в $10 млрд. Преса почала глузувати над колишнім ідолом, а сам Маск тримав марку, стверджуючи, що купівля соц­мережі була необхідна, аби захистити свободу слова.

Ця ситуація зробила очевидною складність людського сприйняття: нам нелегко осягнути, що хтось може бути візіонером у чомусь одному й дурнем – в чомусь іншому. Маск одночасно є тим, хто зробив величезний внесок у розвиток електромобілів та космічних технологій – і тим, хто вірить у теорії змов. Авторка пише: «Його недоброзичливці не можуть цього прийняти, як і він, бо вірять у міф про генія: що ти або в усьому особлива людина, або ні».

Упродовж існування людства погляди на феномен геніальності змінювалися. Для давніх греків і римлян, наприклад, це був дух науки чи мистецтва, який творив крізь людину. Пізніше ми намагалися звести генія до одного виміру, певної цифри. А сьогодні шукаємо відповідей у даних. Проте людство досі не хоче прийняти той факт, що природа геніальності – випадкова.

Водночас ця ідея виявилася напрочуд живучою: навіть у добу, коли Інтернет робить талановитих людей та їхні погляди видимими, ми досі оголошуємо певних осіб геніями. Напевно, тому що суспільство потребує цієї ролі: вона допомагає нам краще зрозуміти світ. Але авторка вважає, що ліпше було б оголошувати геніальними твори, а не їхніх авторів, – це допомогло б відійти від токсичної ідеї про клас особливих людей, яка приносить більше шкоди, ніж користі.