Найкраще в нас. Чому насильства стає менше

• Книгу рекомендують Білл Гейтс та Марк Цукерберг
• Видання отримало позитивні відгуки від The Wall Street Journal та The New York Times
• Автор книги увійшов до списку 100 найвпливовіших людей світу за версією Time
• Рекомендовано Києво-Могилянською Бізнес-Школою

Упродовж останніх століть сфера застосування насильства у світі кардинально звузилася, – упевнений автор. При цьому найважливішим моментом є зміна сприйняття насильства у свідомості суспільства. У книзі розглядаються припущення щодо того, що могло стати причиною трансформації суспільної свідомості, а також аналізується людська природа, в яку закладено як схильність до насильства, так і якості, здатні йому протидіяти.

Твердження автора про те, що ми живемо у найспокійніший за всю історію людської цивілізації час, багато хто зустріне іронією. «Що відбувається із цим світом?» – щодня запитують тисячі людей, дізнаючись про чергові криваві події. Однак мало хто звертається до історії. Так, вважається, що ХХ століття було найкривавішим. Але чи відповідає це дійсності?

Ось дані про більш «спокійне» ХIХ століття: наполеонівські війни – 4 млн смертей; Тайпінське повстання в Китаї – 20 млн смертей; громадянська війна у США – 650 тис. загиблих; Парагвайська війна – втрата 60% населення країни; набіги на африканські держави з метою захоплення рабів та колоніальні війни у країнах Африки, Азії, Азіатсько-Тихоокеанського регіону – чисельність жертв не встановлена.

Нам властиве бажання обілити історію, – впевнений Пінкер. Тому літопис жорстоких вчинків минулого розчиняється у провалах колективної пам’яті. А до нас доходять хіба що мовні ідіоми й абстрактні художні образи: ритуальні вбивства, людські жертвоприношення, садистські покарання і тортури, рабство, боргові ями…

Найбільше вражає, що все це не просто відбувалося у немислимих масштабах, але й сприймалося сучасниками як належне. Стан моралі попередніх століть дуже точно відображає одна з найбільш популярних книг усіх часів (перекладена трьома тисячами мов) – Старий Заповіт. Вона містить 6 тис. уривків, де йдеться про те, як нації, королі й особистості знищують один одного.

Приблизно в тисячі віршів Яхве сам виступає як виконавець жорстоких покарань, а ще приблизно в ста уривках дає пряму команду вбивати людей. Історик Метью Вайт, який збирає дані про кількість загиблих у найбільших війнах і геноцидах, нарахував у Старому Заповіті понад 1,2 млн жертв масових убивств (без урахування деяких воєн).

Книга містить величезну кількість фактичного матеріалу, що відображає прояви жорстокості в різних культурах і в різні історичні епохи. Однак якщо приклади немислимого садизму на кшталт людських жертвоприношень, що здійснюються ацтеками, все ж досить віддалені від сучасної людини, то від подій, що відбувалися в Європі в епоху Середньовіччя, нас відділяє набагато менша культурна і часова дистанція. Варто відзначити, що останні «відьми» були страчені ще відносно недавно (за історичними мірками): в Англії у 1719 році й у материковій Європі в 1749-му.

У 590 році папа Григорій I стандартизував перелік смертних гріхів і склав список покарань, що чекають у пеклі на грішників, які їх вчинили. Наприклад, гординя каралася підняттям на дибу, заздрість – зануренням у крижану воду, гнів – розчленуванням заживо. Так, освячуючи тортури, раннє християнство створило в Європі прецедент для системного застосування жорстокості протягом тисячоліття.

Загалом причини, через які людей прирікали на болісну смерть, не стосувалися вчинення ними насильства. Це були «злочини» на кшталт єресі, богохульства, критики правителів, пліток, лайки, подружньої зради та нетрадиційних сексуальних практик. Християнське й світське правосуддя діяли в унісон, використовуючи тортури як метод отримання зізнання. При цьому ігнорувався очевидний факт: людина може зізнатися в чому завгодно, аби лише припинити страждання.

Так, у XVI-XVII століттях в Німеччині й Франції було страчено від 60 до 100 тис. людей, звинувачених у чаклунстві, з яких 85% – жінки. Проходячи через тортури перед спаленням на вогнищі, «відьми» зізнавалися в поїданні немовлят, корабельних аваріях, знищенні врожаю тощо. За словами Вольтера, «ті, що можуть змусити вас повірити в абсурд, також здатні змусити вас коїти жорстокість».

Відповідаючи на заперечення про те, що тортури не залишились у минулому, а досить широко застосовуються й у сучасному світі, автор пише: «Використання тортур, яке у наші часи ретельно приховується й різко засуджується суспільством, неможливо порівняти зі століттями інституційного садизму в середньовічній Європі».

Це не було тактикою, що використовувалася диктаторськими режимами для залякування політичних опонентів, або способом отримання інформації. Тортури були органічною частиною суспільного життя. Це була форма покарання, культивована і прославлена, що породжувала художню та технологічну креативність. Багато знарядь тортур мали вишуканий художній декор. А їхні творці були знавцями анатомії та фізіології.

В епоху Середньовіччя деякі представники духовенства і державні мужі намагалися довести абсурдність того, що відбувається, однак їхній вплив був дуже слабким, а багатьох з них згодом прирекли на смерть. Кардинальні зміни в суспільній свідомості почали відбуватися набагато пізніше. Примітно, що ця трансформація, одна з найважливіших в історії нашої цивілізації, сталася за відносно короткий період часу: з середини XVII до кінця XVIII століття. Тоді відбулася гуманітарна революція, яка є, на думку автора, дітищем епохи, сутність якої можна викласти у двох словах: розум та просвітництво.

Серед безлічі чинників, що лежать в основі гуманітарної революції, окремо варто виділити ідеологічний. Носіями нової ідеології стала плеяда мислителів епохи Просвітництва. Так, Шарль Монтеск’є висунув тезу про те, що справжня цінність будь-якої релігії може визначатися лише тим, наскільки вона сприяє пом’якшенню моралі, і якщо цій меті може служити атеїзм, то в ньому немає нічого поганого.

Еразм Роттердамський привернув увагу до недосконалості когнітивних здібностей людей: «Якщо наше око так легко обманюється, наприклад, приймаючи на відстані круглу вежу за квадратну, то як взагалі можна вірити в безпомилковість людського судження?»

Факт спалення на повільному вогнищі у 1553 році Жаном Кальвіном Мігеля Сервета, який піддав сумніву догмат про Трійцю, поклав початок широкому дискурсу, в якому вперше стали відкрито висловлювати думки про неприйнятність переслідувань за релігійні переконання. Одним з найгучніших став голос французького теолога Себастьяна Кастелліо, який привернув увагу до абсурдності непохитної віри різних людей у взаємовиключні постулати і при цьому вказав на жахливі моральні наслідки цієї віри.

Найвпливовішим мислителем, який закликав переглянути ставлення до злочину взагалі, був італійський економіст і соціолог Чезаре Беккаріа. Його праця «Про злочин і покарання», видана у 1764 році, стала настільною практично для всіх знакових мислителів того часу, зокрема Вольтера, Дідро, Джефферсона, а також була включена до переліку заборонених Ватиканом книг. Беккаріа вказав, що покарання має співвідноситися зі шкодою, завданою злочином, а не з якимось таємничим космічним виміром правосуддя, а також оголосив про неприпустимість смертної кари як функції держави.

В Англії у 1783 році були заборонені публічні страти, які упродовж століть були улюбленою сімейною розвагою. У 1834-му було заборонено виставляти трупи страчених на шибеницях. А до 1861 року перелік злочинів, які караються стратою в цій країні, було скорочено з 222 до чотирьох. Раніше, наприклад, смертю каралося браконьєрство, перебування в товаристві циган, підробка документів. Цікаво, що середня тривалість судового розгляду складала вісім з половиною хвилин.

У XIX столітті чимало європейських країн обмежили сферу застосування смертної кари вбивством та державною зрадою. А згодом практично всі держави Європи відмовилися від найвищої міри покарання.

Крім того, в Європі почала скорочуватися кількість убивств. Цей вид злочину залишився переважно у найнижчих верствах суспільства. А для аристократії насильство вийшло з моди. Якщо в XIV-XV століттях 26% чоловіків, що належать до аристократії, вмирали насильницькою смертю, то на початку XVIII століття ця цифра знизилася більш ніж удвічі, а потім – практично до нуля. Загалом у середньовічній Європі кількість вбивств приблизно в 30 разів перевищувала нинішній рівень.

Іншим наслідком гуманітарної революції була зміна ставлення до життя як такого, що проявилася у русі проти жорстокого ставлення до тварин. Точкою відліку стало висловлювання філософа-мораліста Єремії Бентама, який зауважив: «Питання не в тому, чи здатні вони мислити або говорити; чи можуть вони страждати – ось у чому суть».

Як зазначає автор, позитивні зрушення, що відбулися у суспільній свідомості, частково можна пояснити емоційним чинником. Люди почали набувати вміння співпереживати – відчувати біль і радість, які відчувають інші. Однак здатність людини до співпереживання не є її вродженою якістю. У своїй книзі «Коло, що розширюється» філософ Пітер Сінгер показує, як упродовж сто­літь у життєвому просторі окремих людей з’являлося дедалі більше істот, чиї переживання вони зіставляли зі своїми. Це коло поступово розширювалося: від дітей, родичів, друзів до сторонніх, які були представниками зовсім інших культур, релігій тощо, а потім – до живих істот взагалі. Автор упевнений, що найважливішим механізмом розширення цього кола стало поширення грамотності й пристрасті до читання.

Читання – це інструмент проникнення у внутрішній світ іншої людини. Ви не просто уявляєте картини і образи, які не є предметом вашого безпосереднього сприймання, але й деякий час відчуваєте те саме, що герой книги. Здатність сприйняти чиюсь точку зору не обов’язково означає вміння співчувати, але перше сприяє появі другого.

Поява сентиментального роману стала одним з найважливіших досягнень XVIII століття. Вперше предметом розповіді були переживання простих людей: страждання подружжя, яке опинилося в тенетах примусового шлюбу; розповіді про удари долі, які спіткали звичайних жінок (зокрема служниць); історії коханців, які стикаються зі складними перипетіями. «Памела» (1740) і «Кларисса» (1748) Семюела Річардсона, «Юлія, або Нова Елоїза» (1761) Жан-Жака Руссо – без перебільшення бестселери того часу – змушували представників різних верств проливати сльози над пригодами героїв. Апогей гуманітарної революції збігся із золотим століттям роману: тоді у Франції й Німеччині видавалося близько 100 нових творів на рік.

За словами автора, складно виключити альтернативні пояснення кореляції між любов’ю до читання і схильністю до співчуття. Можливо, здатність до емпатії стала розвиватися під впливом якихось інших чинників, які теж зробили людей більш сприйнятливими до літератури. Однак є підстави припускати, що причинно-наслідковий зв’язок між технічним прогресом, книговиданням у масових масштабах, поширенням грамотності, збільшенням популярності роману і головними гуманітарними реформами XVIII століття – це щось більше за фантазію викладачів літератури.

Пінкер вважає, що філософія Просвітництва знайшла відображення в структурі перших ліберальних демократій і найбільш явно проявилася в Декларації незалежності США. Потім ці принципи почали поширюватися світом, зливаючись з гуманістичними ідеями, які незалежно виникали в різних культурах. Пізніше вони знайшли нове наповнення, втілившись у революціях прав, що відбуваються у наші часи.

Також епоха Просвітництва стала часом урбанізації. Водночас із тим, як Європа ставала більш урбанізованою, космополітичною, світською, як у ній розвивалися комерція і промисловість – життя людей ставало дедалі безпечнішим і благополучнішим. Космополітичне європейське місто, предтеча сучасного «глобального села», ставало прихистком для різнопланових умів і тих, кого за їхні переконання виганяли з інших місць.

На думку Пінкера, «блогосфера» XVIII століття вразила б навіть наших сучасників. Щойно видана книга відразу ж продавалася, перевидавалася, перекладалась кількома мовами і породжувала лавину коментарів у памфлетах, листах і нових книгах. Лише Вольтер написав 18 тис. листів, що склали 15 томів. І хоча дискусії тривали тижнями, а іноді й місяцями, все одно це було досить швидко, щоб обробити ідеї, піддати їх критиці, інтегрувати і вдосконалити.

У відкритому просторі не просто з’являється більше ідей, а також кардинально покращується їхня якість. В ізоляції можуть існувати найрізноманітніші види диких і шкідливих ідей. Світло просвітництва – найкращий «дезінфікуючий засіб». Погана ідея, надана на розгляд іншим розумам, принаймні має шанс на те, щоб зів’яти і засохнути.

Термін життя забобонів, догм, міфів не буде занадто довгим у суспільстві освічених людей. Так само як і перекручених уявлень про те, як слід карати за злочини або як управляти державою. Відправляти людину на вогнище і вбачати в тому, що вона згорає, доказ провини – божевільний спосіб здійснення правосуддя.

Однак яка гарантія того, що блискучі уми, об’єднавши зусилля, неодмінно спрямують їх на моральне вдосконалення суспільства, а не на розвиток більш звичних для людства інструментів: тортур, страт, воєн, рабства і деспотизму?

Автор вважає, що чинники освіченості й космополітизму пов’язані між собою. Коли досить велика група вільних раціонально мислячих осіб обговорює, як слід керувати справами суспільства, їхня думка, роблячи віраж за віражем, знаходить певний напрямок. Подібно до того, як вчені-біологи зробили висновок про те, що в ДНК зустрічаються чотири види азотистих основ (і навряд чи з часом це відкриття буде переглянуто), освічені мислителі доходять висновку щодо неприйнятності рабства, жорстоких покарань, деспотичних монархій, спалення відьом і єретиків. Саме процес осмислення моральності став, на думку Пінкера, першопричиною гуманітарної революції.

Якщо й існує якась спільна складова, яка відображає сутність поглядів філософів епохи Просвітництва, то це скептицизм. Історія людських помилок і наша власна вразливість до різних ілюзій говорять про те, що мислення занадто часто дає збої. Віра, традиція, догма, авторитет, відчуття суб’єктивної впевненості у чомусь – усе це повинно бути відкинутим у якості джерела знань.

На думку автора, моральний прогрес суспільства обумовлений не генетико-еволюційними причинами, як вважають деякі вчені, а особливим поєднанням історико-культурних, хоча й не завжди очевидних, чинників. А це говорить про те, що зміни, які відбулися, не є незворотними. Ба більше, автор вважає, що тяга до насильства закладена в самій природі людини. На це вказують дані цілої низки досліджень.

Ось висновки одного з них: 70-90% чоловіків і 50-80% жінок зізнаються, що раз у житті подумки скоїли вбивство. Цікаво, що опитувані (студенти університету) представляли демографічну групу, яка характеризується мінімальними показниками вчиненого насильства.

Серед демонів, здатних підштовхнути нас до насильства, – бажання винищувати (наприклад, тих, хто неприємний з якоїсь причини або заважає отримати бажане), прагнення домінувати, жага помсти, наявність садистських нахилів. Але, на думку автора, найбільшим злом є демон ідеологічний.

Хоча насильство на ідеологічному ґрунті розглядається як засіб досягнення благородної мети, якою є створення блага для якомога більшої кількості людей, саме ідеологія часто ставала спусковим гачком зла, яке роблять люди один одному. Серед прикладів – терор Французької революції 1789-1799 років, наполеонівські війни, релігійні війни в Європі між католиками і протестантами, хрестові походи. Небезпека полягає в тому, що віра в безмежне добро, яке несе певна ідеологія, не дозволяє її переконаним послідовникам домовлятися з опонентами, в яких вони вбачають безмірне зло, що заслуговує на безмірне покарання.

«Певна грандіозна ідея, що зародилася в розумі, який страждає на нарцисизм і не володіє здатністю до співпереживання, потенційно може стати причиною мільйонів смертей», – зауважує автор.

Розв’язання ребуса про ідеологічне насильство полягає в розумінні того, що це явище обумовлене не стільки особливостями людської психіки, скільки носить епідеміологічний характер. Інакше кажучи, треба відповісти на запитання, яким чином руйнівна ідеологія, що зародилася в головах невеликого кола фанатиків, знаходить відгук у величезної кількості людей. Адже чимало ідеологічних вірувань не просто шкідливі, а й абсурдні.

Пояснення масових помилок слід шукати в особливостях мислення групи. Одна з них – поляризація. Якщо об’єднати людей зі схожою точкою зору, то їхні погляди стануть як більш однотипними, так і більш крайніми. Інакше кажучи, в групі ліберали стануть ще більшими лібералами, а консерватори – ще більшими консерваторами.

Ще однією патологією групи є втрата здатності до критичного мислення (аж до визнання чорного білим). Це явище психолог Ірвін Дженіс назвав синдромом групового мислення. Його сутність полягає в тому, що прагнення особи бути прийнятою групою, з якою вона себе ідентифікує, та підвищити свій статус у ній може змусити її, забувши про логіку і розсудливість, виносити найбільш бажані для даного колективу судження. І навіть якщо люди не ідентифікують себе з певною групою, їхня поведінка великою мірою залежить від тих, хто знаходиться поруч. Зрештою, властиве нам бажання слідувати за натовпом може призводити до вкрай небажаних наслідків.

Якщо ми не здатні викорінити демонів, які засіли всередині, ми принаймні можемо навчитися їх розпізнавати і приборкувати, розвиваючи найкраще з того, що нам властиво. Серед янголів, здатних впевнено протистояти демонам нашої природи, – емпатія, самоконтроль і логічне мислення.

Розум здатний видокремити насильство як ментальну категорію і трактувати його скоріше як проблему, що вимагає рішення, а не як змагання, яке необхідно виграти. Греки часів Гомера сприймали свої руйнівні війни як справу рук ляльководів-садистів, які знаходяться десь нагорі. Це вже було певним абстрагуванням (на противагу думці про те, що у війнах слід звинувачувати підступних ворогів), хоча й не відкривало перед простими смертними можливостей знизити ймовірність зіткнень.

Моралістичні засудження війни також не пропонували рекомендацій у ситуаціях, коли ворог стоїть біля воріт. Ключ до змін був запропонований у працях Гуго Гроція, Томаса Гоббса, Іммануїла Канта, де війна була представлена як проблема, яку розв’язують у площині домовленостей. Сторіччя потому деякі з цих постулатів, наприклад, ідеї Канта щодо демократизації, торгівлі та міжнародної спільноти, допомогли знизити частоту воєн. Під час Карибської кризи Кеннеді й Хрущов переформулювали сутність проблеми, представивши її як пастку, з якої їм потрібно було вийти, зберігши обличчя.

«Хочете вірте – хочете ні, але ми стаємо розумнішими», – зауважує Стівен Пінкер. В основі такого твердження лежить явище, що отримало назву «ефект Флінна».

У 1980-х новозеландський політолог Джеймс Флінн зафіксував факт підвищення середнього результату IQ протягом декількох десятиліть у 30 країнах, зокрема в низці держав, що розвиваються. Якби сучасний підліток перемістився у 1950 рік, його результат був би на рівні 118 балів, а в 1910-му він отримав би 130 пунктів. Показник IQ середньостатистичної людини з 1910 року сьогодні склав би 50 балів.

Як стверджує Флінн, ця зміна обумовлена не розширенням загального багажу знань, збільшенням словникового запасу або вдосконаленням математичних здібностей, а, в першу чергу, розвитком абстрактного мислення, яке проявляється у проведенні паралелей, формуванні аналогій, візуалізації. Флінн пояснює це, зокрема, тим, що протягом XX століття у повсякденному житті людей дедалі більше закріплювався спосіб мислення, заснований на аргументації і логічних умовиводах, розширювалося коло абстрактних понять.

«Можна припустити, що розвиток здібностей до логічного мислення, а саме здатності дистанціюватися від особистого досвіду, вийти за межі своєї вузької точки зору і сформулювати ідеї у вигляді абстрактних універсальних категорій, веде до розширення сфери застосування моральних норм, зокрема неприйняття насильства», – зазначає автор.

Наприкінці книзі наводяться дані дослідження, які вказують на взаємозв’язок між рівнем освіченості населення країни і ймовірністю громадянської війни. Було про‑ аналізовано 160 держав і 49 громадянських воєн. Як виявилося, перевищення середнього значення рівня освіченості, що вимірюється чотирма показниками (частка ВВП, що вкладається в розвиток початкової освіти; чисельність дітей, охоплених початковою освітою; кількість підлітків, які отримують середню освіту; рівень грамотності серед дорослих), на 73% знижувало ймовірність виникнення громадянської війни в країні.

Пінкер пише: «Нестерпно усвідомлювати, що жертвою страшних тортур може стати одна людина, десять або сто. Але в реальності кількість осіб, які пройшли через ці муки, обчислюється не сотнями або тисячами, і навіть не мільйонами, а сотнями мільйонів». Проте, незважаючи на всі біди світу, варто визнати: звуження сфери застосування насильства – це досягнення, яке принесло спасіння багатьом. І цим ми завдячуємо цивілізації та просвітництву.