Міф про сильного лідера. Політичне лідерство в сучасному світі

• Книгу рекомендує Білл Гейтс
• Видання отримало позитивні відгуки The Washington Post, The Wall Street Journal
• Книга буде корисною тим, хто цікавиться природою лідерства та влади
• Рекомендовано Києво-Могилянською Бізнес-Школою

Арчі Браун вирішив уважно вивчити популярну думку про те, що сильний лідер, який домінує над колегами та концентрує владу в своїх руках, найефективніший. Автор послідовно та переконливо доводить, що це твердження – міф. Сильний лідер хоч і виглядає ефектно, але схильний робити великі, інколи ж фатальні помилки. Браун ілюструє цю тезу прикладами, отриманими в результаті більш ніж 50-річного вивчення політиків із Північної Америки, Європи та Азії.

У демократичних режимах є досить поширена думка, що сильний лідер – це добре. Це стосується тих осіб, які концентрують багато влади в своїх руках, домінують у політичному житті та одноосібно приймають масштабні рішення. Але насправді ефективність такого підходу – ілюзія як для демократій, так і для авторитарних режимів. В ухваленні політичних рішень важливий процес. Коли одна людина думає, що вона найрозумніша, починаються великі проблеми, а іноді – гуманітарні катастрофи.

Ніхто не каже, що потрібні слабкі лідери. Взагалі всі проблеми починаються тоді, коли лідерів ділять на сильних і слабких. Це дуже обмежена позиція, чорно-білий погляд на світ, який набагато складніший. Адже до поняття лідерства входить безліч якостей: цілісність, проникливий розум, колегіальність, уміння ставити питання собі та оточуючим, добра пам’ять, воля шукати несумісні думки, емпатія, гнучкість, невичерпна енергія… Проте такі суперлюди навряд чи існують.

Часто політики маніпулюють порівнянням «сильний-слабкий», говорячи про своїх прямих конкурентів. Наприклад, коли в Англії Тоні Блер був лідером опозиції, він любив уколоти тодішнього прем’єр-міністра Джона Мейора, який успадкував розділену партію. Блер апелював саме до слабкості Мейора, говорячи: «Я веду свою партію. Він за своєю слідує». Те саме відбувалося на виборах у Канаді у 2006 році та повторювалося у Британії у 2012 році.

Для країн, які переходять від авторитаризму до демократії чи гібридного режиму, ідея сильного лідера може бути небезпечнішою, ніж для зрілих демократій. У 2007 році було проведено дослідження щодо політичного лідерства в 13 посткомуністичних країнах. У восьми країнах більше третини населення підтримували ідею сильного лідера, який вирішував би проблеми, навіть якщо це шкодитиме демократії. При цьому в Угорщині, Росії та Латвії цей показник був понад 40 %, а в Україні та Болгарії – понад 50 %. Що цікаво, у Білорусії цей показник був 24,6 %.

Бувають моменти – війни та кризи, – коли потрібні лідери, що надихають. Їх ще називають харизматичними. Хороший приклад – Вінстон Черчілль. У 1930-х роках його висміювали і казали, що він – помилка, яка не виправдала ранніх надій. А в 1940–1945 роках настав зоряний час його харизми, завзятості та різкості. Але щойно війна закінчилася, 1945 року партія Черчілля програла вибори. Це ще раз доводить, що перемога лідера – це не лише його заслуга, а й вплив контексту та часу.

Демократія – це модель колективного лідерства, що її реалізують політичні партії. Так, багато виборців голосують насамперед за осіб, які керують партіями. Але це не більш ніж передвиборний прийом й ілюзія, адже в зрілих демократіях особистість не має такої великої сили. Крім того, коли це комусь і вдається, часто такі історії закінчуються провалами на наступних виборах. Так було навіть з Маргарет Тетчер.

Це не означає, що історія розвитку цивілізації деперсоналізована. Не варто заперечувати роль особистості в трансформаціях. Лідерство потрібне завжди, але найчастіше – колегіальне та колективне. Часи кризи посилюють міф про сильного, харизматичного лідера, який самотужки вирішує всі проблеми.

І варто пам’ятати, що лідерство та політична влада – це не одне й те саме. Іноді особи, які не мали офіційної влади, зуміли надихнути великі групи та цілі народи на зміни. Серед найяскравіших прикладів – Махатма Ганді та Мартін Лютер Кінг. У нашому столітті це пакистанська дівчина Малала Юсафзай, яка обстоює права дівчат-мусульманок на навчання.

Найчастіше лідерів сприймають виключно через їхні персональні характеристики. Але щоб краще зрозуміти лідерство, його потрібно помістити в контекст. Те, що спрацьовує в одній ситуації, може зашкодити за інших обставин. Автор пропонує чотири взаємопов’язані контексти для розуміння лідерства – історичний, культурний, психологічний та інституційний.

Історичний контекст. В історичному контексті важливо розуміти, як змінювалося бачення лідерства. У первісних громадах, до виникнення приватної власності, лідерство часто означало сміливість та силу. Це була чиста форма лідерства – інші учасники громади хотіли, щоб їх вели. Пізніше, коли почався період осілості, орання землі та приручення тварин, з’явилася власність. Спочатку – на тварин, потім – на землю. А ще пізніше з’явилася комерційна діяльність.

Лідерство передбачало вдале управління ресурсами, отже, більше багатство та підпорядкування інших, які обслуговували господарство лідера. А з підвищенням рівня нерівності виникли правителі. Так утворилися монархії, які стали формою лідерства на тисячоліття у різних куточках світу. Так було до XIX століття, за відчутним винятком Британії з її обмеженою, а потім символічною монархією.

Дві найважливіші сутички з монархіями – це Американська та Французька революції, які стали провісниками того політичного порядку, в якому живе західний світ сьогодні.

У ХІХ столітті почав набирати обертів тренд виборного права, виникли основи демократії. Чоловіки та жінки, різні раси зрівнюються в правах і можуть брати участь у виборах.

Культурний контекст. Хоча у 99 % випадків у традиційних суспільствах соціальні питання вирішувалися на загальних зборах, існує велика різниця у тому, як такі групи досягали згоди та вирішували розбіжності. Американський вчений Джаред Даймонд стверджує, що розмір групи був дуже важливим. Якщо це було кілька сотень людей, кожен знав один одного і була спільна ідентичність, такі групи приймали колегіальні рішення. Так, формальний лідер – старійшина – міг бути, але він не мав монополії на прийняття політичних рішень.

Але десь 7500 років тому з’явилися перші ролі керівників племен, коли лідери почали монополізувати владу та приймати рішення одноосібно, а не колегіально. Це сталося, коли кількість жителів племені збільшилася, а також коли з’явився надлишок їжі.

Цікавим є приклад Африки, де історично було багато дрібних племен, об’єднаних за принципами етнічної та релігійної ідентичності. Час колонізації породив проблему: до однієї колонії потрапляли племена з дуже різними ідентичностями. І одним із найбільших політичних викликів було створення національної ідентичності, чим успішно займався, наприклад, Нельсон Мандела.

Для бідних і розділених за якимось критерієм товариств потрібне візіонерське та інклюзивне лідерство, а не авторитарне. Позитивні зміни розпочинаються тоді, коли лідер створює образ спільного майбутнього. Але в таких громадах завжди існує великий ризик, що конкуренція за політичне лідерство базуватиметься на етнічній приналежності. Це перша іскра для майбутніх конфліктів, а іноді й кровопролиття.

Політична культура – це те, яку партію підтримують громадяни. Це глибші цінності та переконання. Наприклад, що всі громадяни мають право впливати на політичних лідерів або навпаки, що політика – це доля обраних, а не простих смертних. Політична культура завжди складна та неоднорідна. Адже кожен соціум розділений як мінімум етнічними та релігійними ідентичностями. Тому говорити про культуру – це завжди спрощення, адже насправді вона складається з багатьох субкультур.

Також політична культура – це не застигла субстанція. Вона постійно видозмінюється, більше чи менше. Кожна країна, яку сьогодні називають демократичною, колись була авторитарною та керувалася абсолютним монархом.

Роль лідерів є особливо важливою, коли відбувається перехід від авторитаризму. У цьому складному переході цікавою є група пострадянських країн, особливо Росія. 2000 року росіян попросили назвати найвидатніших, на їхню думку, політиків XX століття. Спільним було те, що вони представляли політичну культуру авторитаризму чи тоталітаризму. Список виглядав так: Йосип Сталін, Володимир Ленін, Юрій Андропов, Леонід Брежнєв та Микола II. Інше дослідження показало, що якби росіянам довелося обирати між демократією та сильною державою, лише 5 % обрали б демократію.

Психологічний контекст. Багато досліджень показують, що емоції грають величезну роль у політиці. Люди швидше голосуватимуть за кандидата, який провокує правильні почуття, аніж за того, хто презентує найкращі аргументи. Тому політики використовують образ героїчного лідера. Це дозволяє переконати виборців, що саме він є найкращим кандидатом. До того ж це дозволяє привласнити собі всі успіхи й уникнути відповідальності за помилки та падіння. Спрацьовує принцип: «Я лідирую, ви робите помилки, ми падаємо».

Психологічний контекст часто спотворює політичний процес та результати. Наприклад, у 1990-х роках п’ята частина американців була впевнена, що держава найбільше грошей витрачає на підтримку інших країн. Хоча насправді ця цифра була не більш як 2 % бюджету. Але це психологічне спотворення ускладнило розширення міжнародних програм у майбутньому.

Інституційний контекст. Як уже згадувалося, лідерство у чистому вигляді – це здатність залучати послідовників та впливати на суспільство, не маючи офіційної влади. Але навіть для таких лідерів інституції, хоч і недержавні, відіграють величезну роль. Наприклад, Махатма Ганді став лідером Індійського національного конгресу, головної інституції, яка стала опозицією Британській державі задовго до того, як її визнали лідируючою партією в незалежній Індії. Те саме сталося і з Нельсоном Манделою у Південній Африці.

Лідери на рівні країни залежать від інституції, яку вони очолюють. Талановиті політики можуть досягати великих успіхів в одних інституціях і майже нічого – в інших. Але іноді в історії буває, що сила особистості стає більшою за вплив інституцій, і тоді політик здатний змінювати усталені правила гри. Щоправда, не завжди на краще. Адже інституції – це одночасно і обмежувачі, і творці можливостей.

Тоні Блер у своїх мемуарах написав: «Я переміг на трьох виборах». Але це викликає велике питання: коли люди на парламентських демократіях вкидають свій бюлетень, за кого вони голосують – за партію чи за її лідера? І, що найцікавіше, як поводяться політики після виборів: як феодали чи як колективні лідери?

Багато дослідників вивчають роль особистості на виборах партій у демократичних режимах, і консенсусу між ними поки що немає. Але більшість погоджується, що роль особистості часто перебільшена.

Фокусування на лідері партії – це відносно нове явище, яке було посилено в другій половині ХХ століття із приходом телебачення. Але цей канал комунікації в багатьох країнах уже пройшов свій пік популярності, особливо там, де на рівні закону заборонили грошам вирішувати, хто отримає ефірний час.

Звичайно, особистість лідера має більший вплив у президентських системах, ніж у парламентських. Але не лише цей фактор визначає вибір виборців. Міфом є і те, що в західних демократіях роль лідера останніми роками стає сильнішою. Це підтверджують такі приклади, як Маргарет Тетчер чи Тоні Блер. Вони зробили ставку на персональну гегемонію, але заплатили за це велику політичну ціну в фіналі – усунення від уряду як результат конфронтації з великою кількістю своїх колег, а не просто як результат відсутності підтримки електоратом.

Для розуміння лідерства корисно розглянути такі категорії, як перевизначення та трансформація. Лідерство перевизначення – це здатність змінювати напрямок політичного руху, розширювати обмеження та переносити центр прийняття політичних рішень. А трансформаційні лідери – це особи, які творять великі зміни. Це ті, хто відіграє вирішальну роль у зміні економічної та політичної системи країни чи навіть міжнародного контексту. У демократичних режимах такі лідери – особлива рідкість, оскільки в такому середовищі робити радикальні зміни значно складніше, ніж в авторитарних чи перехідних режимах.

В історії є факти, коли лідерство перевизначення вдавалося виявити домінантним особистостям. У XX столітті в США такими були два президенти – Франклін Рузвельт та Ліндон Джонсон. Вони обидва відчутно змінили політику, як і уявлення про те, що можливо всередині американської системи. Але такі приклади – це скоріше виняток, аніж правило. Вони менше ґрунтувалися на офіційній владі, а більше – на впливі та авторитеті. Рузвельт, який вивів країну з Великої депресії, зробив це значною мірою тому, що переконав широку громадськість у необхідності нових політичних програм та законів.

Непросто було бути лідером перевизначення у XX столітті, не кажучи вже про наш час. Це, звичайно, частіше відбувається при переході від авторитарного до демократичного ладу. У таких випадках важливо, щоб з’явилися люди старої системи, які можуть реалізовувати політичні інновації. Якщо подивитися на історію становлення багатьох країн, можна знайти приклади таких особистостей: Цзян Цзінгона на Тайвані, Ф. В. де Клерк в Південній Африці.

Трансформаційний лідер – це той, хто відіграє вирішальну роль у системних змінах на рівні країни або (рідше) на рівні міжнародних систем. Слово «трансформація» має, загалом, позитивне забарвлення, маючи на увазі фундаментальні зміни, які призводять до якісно кращої системи, ніж попередня. Це не те саме, що революційне лідерство, де влада змінюється силовими методами, а результат невідомий. Досить часто революція призводить до гіршої системи, а не до позитивних змін.

Автор називає п’ять відомих трансформаційних лідерів XX століття: Шарль де Голль (Франція), Адольфо Суарес (Іспанія), Михайло Горбачов (СРСР), Ден Сяопін (Китай), Нельсон Мандела (Південна Африка). Тільки Франція у цьому списку була демократичною країною, де де Голлю вдалося перевести країну від одного демократичного ладу до іншого. У демократіях трансформації можливі лише тоді, коли система перебуває у розпалі кризи. У США останнім трансформаційним президентом був Авраам Лінкольн, і це було за часів великої внутрішньої кризи.

Трансформаційні лідери – не єдині, хто продукує системні зміни. Це прерогатива й лідерів, які здійснюють революції. Але, як показує історія, у цій категорії більше тих, хто шкодить, аніж тих, хто творить. До того ж у демократичних режимах багато «запобіжників» від такого роду інтервенцій, тож у цьому середовищі на революціонерів чекає лише один фінал – поразка та маргіналізація.

Зрозуміти, що таке революція може допомогти етимологія цього слова. Дієслово «revolve» означає «обертатися», тобто змінювати один авторитарний режим на інший. Але згодом слово обросло й іншим значенням: швидкий і радикальний злам існуючих політичних інституцій, мобілізація нових людей у політику, створення нового політичного ладу. Деякі дослідники не включають насильство до переліку характеристик революцій. Адже саме ненасильницькі революції багатьох громадян мають більші шанси на перехід до демократії, ніж насильницьке протистояння.

Революції можуть мати свого сильного лідера, такого як Ленін у Росії у 1917 році або Фідель Кастро на Кубі у 1958–1959 роках. У XXI столітті революції можуть відбуватися без домінантного лідера, як це було у Тунісі чи Єгипті у 2011 році.

Першим і, мабуть, єдиним диктатором, який активно використовував слово «тоталітаризм», був Беніто Муссоліні. Гітлер дуже рідко вживав цей термін, а комуністичні лідери взагалі не користувалися ним. Хоча фактично Радянський Союз був тоталітарною державою, особливо в період з 1930-х до смерті Сталіна в 1953 році. У цей час радянські комуністи та німецькі фашисти, по суті, створили схожі політичні системи. Обидва режими ґрунтувалися на монопольній ієрархічній партії, політичній поліції та терорі, новій ідеології з переписуванням минулого та майбутнього, культі сильного лідера. Також кожен режим мав своїх конкретних ідеологічних ворогів.

Пізніше межі тоталітаризму розмилися. Наприклад, у комуністичній Польщі, Угорщині були елементи громадянського суспільства, тоді як у Північній Кореї їх повністю немає. У чистому вигляді тоталітаризм існує лише на сторінках роману Джорджа Орвелла «1984», де зображено, як режим встановлює повний контроль, у тому числі над думками людей.

Тоталітаризм – це різновид авторитаризму, коли одна людина бере на себе всю політичну владу. Є інші різновиди авторитаризму, що ґрунтуються на групі лідерів, наприклад автократія та олігархія. Ці режими дозволяють лідерам реалізовувати серйозніші зміни, ніж у демократичних режимах.

Диктаторська влада сильно залежить від соціального та політичного контексту; від послідовників, які хочуть чи не хочуть бути веденими; від еліт, які можуть боятися приходу чогось гіршого (італійські та німецькі консерватори співпрацювали з Муссоліні та Гітлером через страх перед комунізмом); від ірраціональної віри, що одна особистість може сконцентрувати в собі мудрість цілого народу. У цьому й криється велика небезпека: емоційний «хвіст» виляє раціональною «собакою». Це апофеоз ілюзії, що людство потребує сильного лідера. Адже всі подібні режими стали нагадуванням про те, як сила лідера переходить у приниження та кровопролиття.

Велика кількість книг, написаних про лідерство, родом із США. Вони рідко згадуються моделі, відмінні від американської. Така диспропорція посилює віру в лідерство як набір сильних якостей однієї людини, яка домінує над іншими. Такі дослідження лише посилюють президентську владу, переконуючи, що колективне лідерство – це прояв слабкості.

Говорячи про кращий стиль лідерства, автор згадує слова стародавнього китайського філософа Лао-Цзи: «Лідер добрий, коли люди майже й не знають, що він є, і не настільки добрий, коли люди підкоряються та аплодують». Політичний лідер, якому вдається об’єднати людей для спільного вирішення важливих питань, може виграти в довгостроковій перспективі у того, хто дотримується принципу «роби, як я вирішив». Другий тип більш поширений у культурі, але в демократичних режимах він заслуговує лише критики, а не послідовників.