Фактологія. 10 хибних уявлень про світ, і чому все набагато краще, ніж ми думаємо

• Бестселер The New York Times
• Білл Гейтс називає це видання однією з найважливіших книг, які він читав
• Книга отримала позитивний відгук від Барака Обами 
• Рекомендовано Києво-Могилянською Бізнес-Школою

Десятки років Ханс Рослінг ставив різноманітні запитання тисячам людей по всьому світі. Запитання були досить простими та стосувалися багатства і бідності, збільшення популяції, сфери освіти, здоров’я, насильства, глобальних трендів. Наприклад, скільки відсотків людей у світі мають доступ до електрики: 20, 50, 80%? Як змінилася частина населення планети, що живе в умовах бідності, за останні 20 років: майже подвоїлася, залишилася приблизно такою ж, зменшилася майже вдвічі? Як показала практика, люди дуже мало знають про справжній стан речей у світі. Скажімо, на запитання про бідність правильно відповідають тільки 7% (кількість людей за межею бідності зменшилася майже удвічі). Не дуже багато респондентів знають і про те, що доступ до електрики зараз мають 80% популяції. Можна припустити, що серед учених або професіоналів рівень поінформованості набагато вищий, ніж у середньостатистичної людини. Але насправді це не так. Рослінг тестував студентів-медиків, інвестиційних банкірів, учителів, дослідників, топ-менеджерів… Виявилося, що кожна із цих аудиторій у переважній більшості неправильно відповідала на запитання. А в деяких випадках справлялася із завданнями навіть гірше, ніж звичайна публіка. Не менш важливим є те, що помилки не були випадковими – вони були систематичними. Якби люди використовували генератор випадкових чисел, відповідаючи на запитання тесту, вони б одержали кращий результат, ніж спираючись на своє мислення. Якби автор попросив шимпанзе пройти те саме завдання, вибираючи банани, позначені буквами А, В, С, то вони впоралися б краще, ніж освічені люди. Помилки мавп розподілялися б випадковим чином. У той же час люди помиляються лише в одному напрямку: вони думають про світ гірше, ніж він є. Ми вважаємо, що реальність більш жахлива, більш драматична та безнадійна, ніж насправді. Ханс Рослінг вирішив з’ясувати, якою є причина подібної помилки нашого мислення.

Десятки років Ханс Рослінг ставив різноманітні запитання тисячам людей по всьому світі. Запитання були досить простими та стосувалися багатства і бідності, збільшення популяції, сфери освіти, здоров’я, насильства, глобальних трендів. Наприклад, скільки відсотків людей у світі мають доступ до електрики: 20, 50, 80%? Як змінилася частина населення планети, що живе в умовах бідності, за останні 20 років: майже подвоїлася, залишилася приблизно такою ж, зменшилася майже вдвічі? Як показала практика, люди дуже мало знають про справжній стан речей у світі. Скажімо, на запитання про бідність правильно відповідають тільки 7% (кількість людей за межею бідності зменшилася майже удвічі). Не дуже багато респондентів знають і про те, що доступ до електрики зараз мають 80% популяції. Можна припустити, що серед учених або професіоналів рівень поінформованості набагато вищий, ніж у середньостатистичної людини. Але насправді це не так. Рослінг тестував студентів-медиків, інвестиційних банкірів, учителів, дослідників, топ-менеджерів… Виявилося, що кожна із цих аудиторій у переважній більшості неправильно відповідала на запитання. А в деяких випадках справлялася із завданнями навіть гірше, ніж звичайна публіка. Не менш важливим є те, що помилки не були випадковими – вони були систематичними. Якби люди використовували генератор випадкових чисел, відповідаючи на запитання тесту, вони б одержали кращий результат, ніж спираючись на своє мислення. Якби автор попросив шимпанзе пройти те саме завдання, вибираючи банани, позначені буквами А, В, С, то вони впоралися б краще, ніж освічені люди. Помилки мавп розподілялися б випадковим чином. У той же час люди помиляються лише в одному напрямку: вони думають про світ гірше, ніж він є. Ми вважаємо, що реальність більш жахлива, більш драматична та безнадійна, ніж насправді. Ханс Рослінг вирішив з’ясувати, якою є причина подібної помилки нашого мислення.

Згодом він дійшов висновку, що причина не могла критися в нестачі знань, адже в такому випадку людські відповіді були б близькими до відповідей шимпанзе. Причина полягала в неправильному знанні, яке змушує нас думати про світ неправильно. Можливо, ми спираємося на застарілі дані про світ, які колись отримали в школі, або старі джерела, що втратили актуальність. Здавалось логічним рішення: якщо люди мають неправильну інформацію, їм потрібно надати правильну. Разом із сином і невісткою (згодом – співавторами цієї книги) Рослінг розробив анімовані графіки, виступав на TED-конференціях у різних містах і перед радами директорів міжнародних корпорацій. Однак виявилося, що справа не лише в застарілій інформації. Нові ідеї заряджали енергією на якийсь час, але потім слухачі знову поверталися до звичних ментальних шаблонів. Драматичний погляд на світ виявився дуже стійким. Частково звинувачувати в тому можна медіа, які транслюють переважно погані новини. Але основна причина існування драматичного мислення, найімовірніше, полягає в тому, як працює наш мозок. Це схоже на оптичну ілюзію: ми бачимо не те, що намальовано на папері, а ту інтерпретацію, яку пропонує наш розум. Мозок є продуктом мільйонів років еволюції, і в нас закладені звички та інстинкти, які допомогли нашим пращурам вижити. Скажімо, ми часто перестрибуємо до висновків без достатнього обмірковування проблеми, тому що швидке прийняття рішень дозволяло печерним людям уникнути небезпеки. Нас цікавлять плітки та драматичні історії, тому що колись вони були єдиним джерелом новин, а бути в курсі подій означало бути в безпеці. У нас, як і раніше, зберігаються звички, цінні за давніх часів, але які багато в чому втратили актуальність зараз. Скажімо, прагнення з’їсти якнайбільше солодкого, щоб запастися калоріями. Не можна сказати, що драматичне мислення нам зовсім не потрібне. Частково воно надає зміст нашому світу та допомагає нам проживати кожен день ефективно. Якби ми міркували над кожним фактом, то чи навряд чи наше життя можна було б назвати нормальним. Однак нам точно потрібно тримати драматичне мислення під контролем і поєднувати його з мисленням, заснованим на фактах, інакше ми не зможемо бачити світ таким, яким він є. Для цього варто пам’ятати про десять драматичних інстинктів, які нам властиві.

Ми часто відчуваємо майже непереборне бажання розділяти речі на дві віддалені, часом конфліктуючі, групи. А між ними залишається величезний уявний розрив. Інстинкт розриву призводить до того, що люди малюють у себе в головах картину світу, розділеного на два типи країн або два типи людей, скажімо, багатих і бідних. У результаті справжня картина сильно спотворюється. Ми говоримо: «ми» і «вони», «розвинені країни» і «країни, що розвиваються» (маючи на увазі «багаті» й «бідні»). Ми вішаємо ярлики навіть на самих себе. Південь і північ, західний світ та решта світу, низький і високий дохід – ось типові приклади дії цього інстинкту. Ймовірно, колись можна було розкласти світ по «коробочках», однак сьогодні це вдається все рідше. Скажімо, в 1965 році можна було стверджувати, що в «країнах, що розвиваються», жінки народжують більше дітей, а рівень дитячої смертності вищий, а у «розвинених» народжується в середньому менше дітей, але смертність нижча. Однак якщо розглянути той самий критерій сьогодні, то виявиться: практично всі країни потрапляють в одну «коробочку», тому що кількість дітей у родинах та смертність зменшуються. Країни з низьким доходом зараз є набагато більш розвиненими, аніж здається мешканцям багатьох країн. А живе в них набагато менший відсоток популяції, ніж нам здається. Старі ярлики двох категорій («бідні» і «багаті», наприклад) є дуже звичними та простими. Але сьогодні набагато розумніше думати про різні рівні, а не про поділ на дві категорії. Найчастіше розриву, який ми уявляємо собі, не існує, а є лише поступова градація. Щоб контролювати цей інстинкт, нам потрібно дивитися на більшість і уникати порівняння середніх величин і екстремальних значень.

Цей інстинкт змушує нас помічати погане частіше, ніж хороше. А раз так, то нам здається, що глобальна тенденція наступна: світ стає усе гіршим. Зрозуміло, сьогодні ми маємо справу з безліччю серйозних проблем. Виснаження природних ресурсів, танення льодів, економічні кризи та багато інших фактори тримають нас у постійній напрузі. Ми згадуємо часи, коли «усе було краще». І це справедливо для переважної більшості людей у різних країнах. Однак, на думку Ханса Рослінга, найсерйозніша з проблем сучасності полягає у відсутності в нас знань про навколишню дійсність. Щоб упоратися із шорами, які надягає на нас цей інстинкт, автори пропонують не просто читати більше гарних новин, а дивитися на факти про фундаментальні покращення, які спостерігаються у світі. Навіть базові факти про глобальний прогрес настільки маловідомі, що варто витратити трохи часу, щоб ознайомитися з ними. Наприклад, середня тривалість життя у світі сьогодні становить 72 роки – більше, ніж будь-коли в минулому. Не варто намагатися збалансувати погані новини гарними: це те саме, що врівноважувати занадто велику кількість з’їденого цукру занадто великою дозою солі. Також важливо пам’ятати, що сказати собі: «Усе покращується, а значить, можна розслабитися», – неправильно. У світі безліч проблем, тому глобально можна описати ситуацію так: вона і покращується, і є поганою водночас.

Ця помилка примушує нас вважати, що якщо щось зростає зараз, надалі це також відбуватиметься приблизно з такими ж темпами (тобто графік буде являти собою пряму лінію). Наприклад, сьогодні у світі 2 млрд дітей. Скільки дітей буде у 2100 році, за прогнозами ООН: 2 млрд, 3 млрд, 4 млрд? Більшість людей вибирає цифру 4 млрд, хоча насправді вона у два рази менша. Через 80 років дітей у світі буде приблизно стільки ж, скільки й сьогодні. При цьому населення планети буде збільшуватись високими темпами, а потім, швидше за все, зростання сповільниться, досягши, за прогнозами, 11 млрд у 2100 році.

Залежності у вигляді прямих ліній зустрічаються рідше, ніж нам здається, однак вони все-таки існують. Крім того, деякі графіки можуть складатися з елементів і прямих, і кривих. Про це варто пам’ятати, коли ви робите прогноз, ґрунтуючись на інстинктивному бажанні побудувати пряму лінію.

Страх є потужним еволюційним меха­нізмом, що дозволив нашим пращурам вижити. Фізичні каліцтва, отрути, павуки й багато чого іншого дотепер хвилює нашу уяву. Історії, які підкріплюють ці страхи, можна зустріти в новинах щодня. Страхи, які раніше допомагали нашим пращурам виживати, тепер забезпечують роботою журналістів. Виникає парадокс: картинка «небезпечного світу», завдяки можливостям сучасних медіа, зараз яскрава, як ніколи раніше. Але разом з тим світ ще ніколи не був таким безпечним, як сьогодні. Кількість смертей від природних катастроф знизилася з 453 на мільйон людей в 1930-х до 10 в 2010-і. Пасажирські авіаперевезення зараз є найбезпечнішими з усіх видів транспорту. Але ми, як і раніше, боїмося літати. Як боротися з цим страхом? Як мінімум нагадувати собі, що в основі наших оцінок можуть лежати давні страхи. Також корисно вираховувати ризики. Світ здається більш небезпечним, ніж він є, тому що ми слухаємо факти вибірково, пропускаючи їх через свої фільтри. Ризик можна визначити за формулою: небезпека, помножена на ймовірність появи цього ризику конкретно у вашому випадку.

Ми схильні сприймати речі у відриві від їхнього справжнього розміру. Коли ми дивимося на якусь поодиноку подію, ми часто знижуємо її значущість у своїх очах. А коли медіа підносять нам якусь сумну статистику, то ми, навпаки, надаємо їй більшої ваги. У комбінації з інстинктом негативізму інстинкт масштабу призводить до того, що ми систематично недооцінюємо прогрес людства. Наприклад, коли Рослінг запитував, скільки відсотків людей задовольняють свої базові потреби, більшість відповідей перебувала в межах 20%. Хоча насправді правильна відповідь – 80–90%. У світі отримують щеплення 88% дітей. Більше 80% населення планети має доступ до електрики. 90% дівчат відвідує початкову школу. Ці факти можуть шокувати, адже ми звикли вважати, що масштаб проблем набагато більший. З іншого боку, ми систематично переоцінюємо масштаб інших явищ. Зокрема, мешканці розвинених країн вважають, що до них приїжджає набагато більше іммігрантів, ніж насправді. Щоб контролювати інстинкт масштабу, потрібні два інструменти: порівняння й ділення. Перший означає, що ви не розглядаєте число саме по собі, ви шукаєте, з чим його можна порівняти. Особливо актуально це для великих чисел, адже у відриві від інших значень як зрозуміти, наскільки воно велике? Другий інструмент – ділення – означає, що нерідко корисно поділити число, з яким ви зіштовхнулися, на якесь загальне (наприклад, розмір популяції) або якусь іншу величину, залежно від контексту. Іноді корисно довідатися не просте число, а число на одну людину, щоб картина перестала бути такою, що викликає страх.

Кожна людина підсвідомо категоризує те, з чим зустрічається, і узагальнює це, причому постійно. Так ми надаємо структури своїм думкам. Якби ми розглядали кожен предмет або сценарій як унікальний, нам би навіть не вистачило засобів мови, щоб описати світ. Безсумнівно, цей інстинкт є корисним для нас, але він також може призводити до когнітивних помилок. Наприклад, ми можемо згрупувати те, що не повинно потрапити в одну категорію (люди, країни, речі тощо),і зробити висновок про всю категорію, ґрунтуючись на поодинокому прикладі. Те, що виходить у підсумку, називається стереотипом. Інакше кажучи, стереотип – це наслідок некоректного узагальнення. Гендерні та расові стереотипи – перше, що спадає на думку, коли ми чуємо це слово. Але чимало проблем створюють й інші стереотипи. Якщо інстинкт розриву примушує нас ділити людей на «нас» і «їх», то інстинкт узагальнення спонукає вважати, що всі «вони» – однакові. У результаті ви можете втрачати клієнтів, робити некоректні висновки та приймати неправильні рішення. Повна відмова від категорій, зрозуміло, – не вихід. Однак нам потрібно зрозуміти, які з простих категорій, якими ми користуємося, насправді заважають нам, і замінити їх на більш адекватні (так, у прикладі з «розвиненими країнами» і «країнами, що розвиваються» набагато ефективніше замінити ці категорії уявою про країни чотирьох різних рівнів). Корисно також тренуватися в пошуку відмінностей усередині різних груп і подібності між різними категоріями. Коли ви чуєте, що хтось або щось попадає в певну категорію, подумайте: чи є факти, які це спростовують? За якими параметрами ця річ, явище, людина була віднесена до даної групи? Ще одна рекомендація авторів – уникати слова «більшість». Адже воно може означати як 51%, так і 99%, а різниця між цими числами величезна.

Цей інстинкт спонукає нас вважати, що якісь уроджені характеристики визначають долі людей, країн, регіонів, культур. Ми підсвідомо віримо, що світ влаштований так, як влаштований, з якихось сталих причин, він завжди був таким і ніколи не зміниться. Цей же інстинкт говорить нам, що помилкові узагальнення не тільки правдиві, але й зумовлені долею. Типовий приклад роботи інстинкту долі – впевненість представників розвинених країн, що Африка ніколи їх не наздожене за багатьма показниками. Насправді ж, якщо поглянути на факти, з’ясується маса обставин, які не укладаються в цю схему. Наприклад, у деяких африканських країнах (Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет) середня тривалість життя перевищує середню загальносвітову, що складає 72 роки. Історично люди жили в середовищі, яке було відносно незмінним. Тому було корисно вивчати, як усе влаштовано, і покладатися на ці знання протягом багатьох років. Однак зараз усе змінюється настільки швидко, що інстинкт долі веде нас до серйозних прорахунків. Щоб тримати інстинкт долі під контролем, варто нагадувати собі: невеликі зміни – теж зміни. Вони мають властивість накопичуватися та перетворюватися на серйозні трансформації. Також корисно поновлювати свої знання, адже факти в багатьох сферах швидко змінюються. Нам може здаватися, що культури подібні до важких каменів, однак і вони рухаються та змінюються. Те саме відбувається і з технологіями, країнами, релігіями й суспільствами – усім тим, що здається нам стабільним і непорушним.

Прості ідеї дуже привабливі. Нам подобається момент, коли ми розуміємо щось (а вхопити сутність простої ідеї можна набагато швидше, ніж заплутаної). Існує чимала спокуса: від розуміння ідеї перейти до віри в те, що вона все пояснює або є вирішенням багатьох проблем. Наприклад, хороша ідея про вільний ринок може привести до спрощеного висновку: усі проблеми полягають у втручанні держави, а єдине можливе рішення – прибрати будь-яке регулювання ринкової діяльності. Проблема в тому, що занадто прості ідеї та єдиний погляд на ситуацію, який вони формують, обмежують нашу уяву. Щоб тримати цей інстинкт під контролем, варто тестувати свої ідеї. Ми схильні до того, щоб збирати приклади, які підтверджують цінність наших теорій, і випускати з уваги те, що може їм суперечити. Корисно свідомо створювати перешкоди своїй підсвідомості: скажімо, звертатися до людей, які можуть не погодитися з вами й шукатимуть слабкі місця у вашій аргументації. Також варто критично сприймати будь-які прості ідеї. Якщо подивитися на історію людства, то ми побачимо чимало прикладів того, як прості утопічні ідеї призводили до катастрофічних наслідків. Тому замість того, щоб зачаровуватися якоюсь «прекрасною у своїй простоті» думкою, спробуйте скомбінувати її, розглянути з різних точок зору.

Завдяки цьому інстинкту ми шукаємо чітке та просте пояснення, чому відбулося щось погане. Для людей природно припускати, що якщо щось іде не так, як хотілося б, то існує винний. Нам подобається вірити, що хтось завжди відповідає за події, а отже, люди мають владу. А якщо ні, то світ би здавався непередбаченим і страшним. Через інстинкт звинувачення ми перебільшуємо значущість людей або груп. І в результаті він заважає нам вибудовувати істинний погляд на світ, заснований на фактах. Іноді цей інстинкт може призвести до серйозних негативних наслідків, адже якщо ми знаходимо винного, то немов би знімаємо із себе необхідність щось робити для запобігання подібним ситуаціям у майбутньому. Наприклад, якщо звинуватити в катастрофі літака сонного пілота, то це не допоможе уникнути нових катастроф. Щоб тримати інстинкт звинувачення під контролем, потрібно дивитися на причини, а не шукати винних. Причому варто визнати, що причин може бути багато, а можливо, причиною проблеми стала сама система. Схожим чином слід діяти, коли ви зустрічаєтеся з «героями» – тими, хто зробив щось гарне, усунув якусь складність. Запитуйте себе: чи можливо, що такий ефект вийшов би й без втручання цієї людини?

Коли ми чуємо від продавця: «Рішення потрібно прийняти просто зараз, тому що така можливість більше не повториться», активується наш інстинкт терміновості. У результаті ми схильні робити помилки, не обмірковуючи свої рішення, щоб уникнути уявної небезпеки. Насправді в більшості ситуацій інстинкт нас обманює: немає вибору між «зараз» або «ніколи», не буває «занадто пізно». А ще, на жаль, у нас немає схожого інстинкту стосовно ризиків, пов’язаних з віддаленою перспективою. Тому ми часто не думаємо про проблеми, з якими зіштовхнемося через багато років, і, наприклад, не відкладаємо достатньо грошей на старість. Іноді, щоб привернути нашу увагу до глобальних погроз, активістам доводиться вдаватися до маніпуляцій, щоб увімкнути наш інстинкт терміновості. На думку авторів, існує п’ять погроз, про які нам варто хвилюватися: глобальна пандемія вірусів на зразок грипу, що передаються повітряно-крапельним шляхом; фінансовий колапс; третя світова війна; кліматичні зміни; екстремальна бідність. Стосовно інших проблем варто включати критичність. Зокрема, пам’ятати, що, коли починає працювати інстинкт терміновості, наше мислення зазнає нападу з боку інших інстинктів, а отже, аналітичні здібності погіршуються. У такій ситуації необхідно зупинитися на мить, зібрати дані та не поспішати діяти, не оцінивши наслідки. Усі описані в книзі інстинкти впливають практично на кожен аспект нашого життя. Тому світогляд, заснований на фактах, здатен допомогти нам бути більш ефективними у навчанні, бізнесі, а також – у глобальному масштабі – допомогти людству впоратися з тими проблемами, які йому дійсно загрожують