Швидкість згорання

Видання стало національним бестселером у США

Адам Грант, автор бізнес-бестселерів, вважає цю книжку обов'язковою для прочитання підприємцями

Марді Фіш, колишня ракетка № 1 у США, рекомендує це видання, бо воно демонструє зв'язок між ментальним здоров'ям і досягненнями.

У передмові до цього видання Енді Данн попереджає: це не чергова книжка про підприємницький успіх. Натомість це відверта історія про «привида» – біполярний розлад, який і допомагав підживлювати його мотивацію, але водночас поставив під загрозу всі аспекти його життя. Автор будував стартап Bonobos упродовж дев'яти років, але зрештою отримав не лише успішний бізнес, але й госпіталізацію з маніакальним епізодом. Йому знадобилося п'ять років терапії, щоб нарешті розповісти свою історію.

Автор запевняє, що якби у бізнес-сфері не існувало стигматизації психічних проблем, то ця книжка не була б потрібна. І він із задоволенням писав би виключно про те, як вдало реалізував свою ідею у слушний момент. Проте проблема існує: бізнес-спільнота уникає розмов про психологічні нюанси, бо найбільше цінує стабільність. Щоб залучати капітал чи управляти компанією, потрібна сильна й стійка рука. Бути відкритим щодо своїх ментальних проблем – означає втратити всі можливості.

Водночас такі проблеми доволі поширені. Автор наводить статистику: біполярний розлад мають 3% населення, і він у сім разів частіше зустрічається у підприємців. Отже, приблизно 20% підприємців можуть мати цю хворобу. Також автор посилається на дослідження Національного інституту здоров’я, відповідно до якого майже половина підприємців стикаються з психологічними проблемами.

У інших сферах розмови про психічне здоров’я стають дедалі відвертішими. Професійні спортсмени й артисти діляться проблемами, й публіка готова приймати їх такими, як вони є. Проте у бізнес-світі все інакше. Ніхто не хоче говорити про свої порушення, щоб не втратити шанси на вдалу кар’єру. Натомість автор готовий ризикнути: зрештою, він уже досягнув фінансового успіху та може дозволити собі бути відвертим.

Зі шкільних років Данн мав великі амбіції. Він прагнув бути № 1, у шкільному альбомі його фотографію навіть підписали: «Найімовірніше, стане мільйонером». Утім його мрією на той момент було стати лікарем, а не підприємцем. Та згодом він вступив до Північно-Західного університету, долучився до студентського братства.

Перебування серед амбітних хлопців надало автору нової порції натхнення. А ще допомогло отримати перше стажування й першу роботу – інші члени братства домовилися про співбесіди у їхніх компаніях. Неофіційним світоглядом братства були слова: «Сумлінно навчайся та багато розважайся». Автор так і робив, але дотримуючись міри. Проте згодом ситуація змінилася.

Стажування він отримав у консалтинговій компанії Deloitte, і це була його перша реальна робота. На той момент він не знав нічого про бізнес, хіба що вивчав економіку в університеті. Але формули й моделі, про які розповідали викладачі, не мали нічого спільного з реальною діяльністю компанії. Проте це не зупиняло автора: він пригадує, як спілкувався зі своєю керівницею під час перерв і переконував її, що замість суворого (у стилі Лі Якокка) поводження з постачальниками потрібно ставитися до них як до партнерів за екосистемою. А менеджерка дивилася на нього здивовано. Ймовірно, слова двадцятирічного стажера здавалися їй наївними. Але саме про цю ідею Данн розмовляв 21 рік потому з генеральним директором найбільшої компанії у світі.

У тому самому юному віці автор уперше стикнувся з манією. Можливо, тригером став перший досвід прийому наркотичних препаратів, а наслідком – неадекватна поведінка, відсутність сну та, зрештою, госпіталізація до психіатричного відділення лікарні. Він згадує, як у перший день його попросили заповнити опитувальник, де одне із запитань стосувалося посади та доходу. І він з гордістю вказав $58 тис., адже саме такою була стартова зарплата на його майбутній посаді у консалтинговій компанії Bain & Company. Він мав розпочати цю роботу у серпні 2000 року.

А на полях опитувальника Данн написав, що запитувати про таке у психічно хворих – це неправильно. Адже, зрештою, матеріальні речі – це лише ілюзія. Як він розповідає, у маніакальному стані мозок активно опрацьовує несвідоме. Це таке собі поєднання правди, перебільшення та маячні, що приводить до глибокого усвідомлення. У випадку Данна, усвідомлення стосувалося нерівності, що існує у світі.

Через тиждень, після інтенсивного медикаментозного лікування та багатьох годин сну, автора мали виписувати. Перед цим він зустрівся із психіатринею, від якої вперше почув діагноз: біполярний розлад першого типу (а це найгірший з усіх його різновидів).

Невідомо, що саме спровокувало появу хвороби, але лікарка сказала: «Якщо упродовж наступних п’яти років подібний епізод не повториться, то можна буде стверджувати, що це був разовий психотичний епізод. На це автор і його родина дуже сподівалися. Проте насправді навіть якби п’ять років пройшли без нових епізодів, вони могли виникнути знову через 10 або 20 років. Не існувало жодних гарантій, що це не повториться.

За маніакальною фазою, як це часто буває при біполярному розладі, прийшла депресивна. Проте це не означає, що автор лежав, утнувшись поглядом у стіну. Насправді він пише, що це було схоже на стан, наче він прокинувся від сну, в якому чіткіше побачив світ (зокрема, у всіх проявах його нерівності) – і тепер має щось із цим зробити в реальності. Утім згодом з’явилися й інші почуття, скажімо, сором і страх.

Данн почав досліджувати тему біполярних розладів, але інформація була невтішною. Скажімо, він дізнався, що від 25% до 60% людей із цим розладом принаймні один раз намагаються покінчити життя самогубством. А від 4% до 19% – убивають себе.

Однак, попри усе це, потрібно було продовжувати жити. Автор повернувся до університету й продовжив навчання, а його друзі робили вигляд, що нічого не сталося. Спочатку Данн приймав призначені йому ліки, але відчував, що вони позбавляють його творчої іскри. Як він потім дізнався, люди, яким нещодавно поставили подібний до його діагноз, схильні відмовлятися від ліків. І не тому, що вони дурні, а тому, що вони готові ризикувати, щоб продовжувати почуватися собою, а не кимось іншим, кого вони не знають. А досягнути цього найпростіше, якщо зробити вигляд, що діагнозу немає.

Та й стигматизація психічних захворювань не сприяє прийому ліків. Адже якщо ти постійно на медикаментах, то забути про свій стан не вийде, і сором супроводжуватиме тебе щодня. Можливо, якби Данн залишався на зв’язку із лікарями, то зрештою він би підібрав правильну дозу. Проте цього не сталося: після госпіталізації він мав одну консультацію, яка пройшла невдало, і відмовився повертатися.

Енді Данн закінчив університет, пішов на роботу до Bain & Company. Минуло два роки, перш ніж Данн наважився навіть розповісти комусь про той епізод. Він проживав своє життя так, наче той випадок був просто відхиленням від звичного курсу, а причиною був якийсь зовнішній чинник (скажімо, наркотики). Діагноз перетворився на привида, який існує, але його не бачить оточення.

Данн не стояв на місці й робив кар’єру. Він пішов до Стенфордської вищої школи бізнесу, куди було вступити найскладніше. У книжці Данн наводить цікаву аналогію: «Якщо б бізнес-школи були факультетами у Гоґвортсі, то Гарвардська бізнес-школа була б Слізерином, а Стенфордська – Ґрифіндором, де йдеться про сміливість та співчуття з дещицею морального та підприємницького вивищення». Саме такий набір характеристик він вважав ідеальним для себе.

У Стенфорді не вчили, як перемогти колег із навчання, щоб отримати кращу роботу. Натомість вчили, як обрати з колег того, хто разом із вами зможе заснувати компанію. І саме у бізнес-школі Данн познайомився з Брайаном Спейлі, якого вважав дуже схожим на себе, але кращим у будь-якому вимірі.

Перед Стенфордом Данн два роки пропрацював у приватній інвестиційній компанії, яка займалася купівлею та продажем бізнесів. Це було дуже прибуткове заняття, керівники заробляли мільйони і ставилися до автора непогано. Проте йому хотілося іншого – створювати щось, що надихало б інших і мало сенс.

Дружба зі Спейлі надала йому такий шанс. Брайан, на відміну від автора, розумівся на моді. Він креативно вдягався, знав, де купувати стильні речі, та й загалом мав власний стиль. Також він навчив Данна багатьом речам, зокрема й дрібницям на кшталт того, як прибирати на кухні.

Автор ще до Стенфорда мав перші ідеї для стартапів та навіть написав бізнес-план національної мережі фалафельних і хумусових кафе. Проте не зміг знайти інвестора, який був би готовий вкласти гроші у цей проєкт. Можливо, річ була в тім, що він мешкав у Чикаго, а це місто, за його словами, було за «олдскульний» бізнес. Це була одна з причин того, чому Данн перебрався до Каліфорнії та вступив до Стенфорда. Тут була зовсім інша атмосфера, можливо – все!

На зимових канікулах у перший рік навчання в бізнес-школі Данн та Спейлі поїхали у подорож. Вони мали відвідати весілля друга, проте не мали відповідного одягу. Потрапивши до місцевого кравця, автор несподівано для себе дізнався, наскільки глибокими є знання друга про одяг. І там же народилася ідея для бізнесу – виготовляти чоловічі штани. Спейлі вірив, що більшість штанів не сидять так, як потрібно, і варто змінити цю ситуацію.

Після повернення до школи Спейлі зайнявся дослідженням ринку, але Данн був налаштований скептично й сприймав це радше як хобі свого друга. Йому здавалося, що він, а не Спейлі, має запустити серйозний бізнес, а Спейлі просто грається. Утім багато великих компаній починалися саме так.

Спейлі продовжував розвивати свою ідею. Він розробив тканину, знайшов фабрику, яка виготовляла штани, й почав особисто їх продавати. Для початку – друзям. Коштувала одна пара $100. Уже невдовзі він перейшов від продажу декількох штанів на тиждень до декількох на день. Данн спостерігав за зародженням справжнього бізнесу з першого ряду. Але цього було йому замало – він сам хотів вступити у гру.

Зрештою, почав допомагати другові. Наприклад, спільно зі Спейлі обрав назву для компанії – Bonobos, тобто миролюбні мавпи, відомі своєю любов’ю до сексу. Також автор підключився до продажу, створення вебсайту, написанню текстів, поїздок до постачальників тощо. Він згадує, як одного разу з другом провели «штанну вечірку» у себе вдома й продали штанів на понад $10 тис.

Друзі зробили багато відкриттів. Наприклад, що людям подобається не лише крій штанів, але й свобода від необхідності купувати їх традиційно – у крамницях. Ще за часів роботи у Bain & Company Данн побачив, що модель продажу за каталогами може бути ефективнішою, ніж володіння мережею магазинів. А інтернет-компанія могла б ще й рухатися набагато динамічніше та пропонувати максимально персоналізований продукт.

Приклад Zappos, яка успішно продавала взуття онлайн, надихнув друзів. Ця компанія теж пропонувала нестандартні розміри, які було складно знайти у крамницях, і забезпечувала відмінний клієнтський досвід.

У міру того, як бізнес розвивався, Данн ставав дедалі більш залученим у нього. А на момент випуску з бізнес-школи сталося неочікуване: вони зі Спейлі фактично помінялися місцями. Інвестиційна компанія, де раніше працював автор, запропонувала Спейлі роботу, і той погодився. Натомість Данн став співзасновником і генеральним директором Bonobos. Варто зазначити: на той момент Спейлі не знав про біполярний розлад свого друга.

Далі відбувалося багато подій. Данн переїхав до Нью-Йорка, найняв першого працівника, за перші шість місяців досягнув показника у $100 тис. продажів на місяць… У 2008 році бізнес почувався вже досить добре, щоб Спейлі звільнився з роботи в інвестиційній компанії та приїхав до Нью-Йорка, аби знову долучитися до Bonobos.

Друзі продовжили спільну роботу. Вони знайшли офіс, почали наймати людей. Як пише Данн, перші люди задають тон культурі. І якщо вони залишаються, то наступні працівники навряд чи змінять культуру радикально. Bonobos отримала від перших працівників гумор, емпатію, смиренність та завзятість. А ось зарозумілість та деякі інші не зовсім позитивні якості, як запевняє автор, з’явилися від засновників.

Упродовж наступних місяців справи йшли не дуже добре, і у компанії, і з настроєм автора. Сварки між партнерами призвели до того, що Данн «виштовхнув» Спейлі з бізнесу, залишившись єдиним керівником. На деякий час йому здалося, що проблему вирішено, і тепер усе буде добре.

Данн мав великі плани щодо зростання, і для цього були потрібні гроші. Ціною великих зусиль йому вдалося знайти фінансування на $8 млн від понад 120 інвесторів. Цілком можливо, що такого видатного результату йому вдалося досягнути завдяки біполярному розладу. Адже маніакальні стани спроможні заряджати оптимізмом і завзятістю, які недоступні більшості людей. А сам Данн став лідером, який вмів надихати, але водночас був непередбачуваним.

Автору вдалося знайти шлях до зростання, і ним стало розширення асортименту. Окрім штанів, з’явилися сорочки, а пізніше – й костюми. Згодом виник концепт магазинів, у яких чоловікам буде приємно купувати речі. А ще Данн, залучивши експертів, зумів вибудувати сильну корпоративну культуру, завдяки чому у 2011 році його компанія стала № 16 у списку найкращих нью-йоркських місць для роботи.

Водночас в організації накопичувалися проблеми. Вона «спалювала» гроші дуже швидко, тому потребувала нових і нових інвестицій. Але у 2013 році ситуація стала геть критичною: лише за один місяць бізнес витратив $5 млн! Аналізуючи ситуацію набагато пізніше, Данн розумів: йому потрібно було побороти власну жагу до грандіозності, яка спричиняла багато видатків. Він був засновником із амбітною візією, а не реалістичним генеральним директором. Тому замість скорочувати працівників, компанія продовжувала наймати їх. Проте завдяки чи то вдачі, чи то умінню автора, їй вдавалося залишатися на плаву.

Та, на жаль, хвороба не відступала. Автор дуже детально описує ще декілька маніакальних епізодів, які, зрештою, привели його до лікарні, а потім – і до арешту за напад, який він здійснив у несвідомому стані. Завдяки медикаментам, терапії та підтримці близьких, йому вдалося вийти зі спіралі хвороби.

А незабаром з’явилася хороша можливість продати Bonobos компанії Walmart за $310 млн. І Данн погодився. Десять років неймовірного стресу закінчилися, і автор відчув полегшення.

Наприкінці книжки Данн запевняє, що він не знає, чи зміг би побудувати бізнес, якби не мав біполярного розладу. Також він не знає, чи діяв би краще або гірше, якби постійно приймав медикаменти. Він закликає ані захоплюватися «божевільними підприємцями», ані стигматизувати їх. Натомість, на його думку, варто відверто говорити про психологічні проблеми, які часто мають бізнесмени. І, нарешті, перестати робити вигляд, що цих проблем не існує