Дисципліна — це доля: сила самоконтролю

• Видання вмить стало бестселером The New York Times, The Wall Street Journal та USA Today
• Автор книжки – відомий філософ та автор кількох бестселерів
• Адмірал NATO Джеймс Ставрідіс стверджує, що ця книжка описує чесноти і цінності, необхідні лідерам у сучасному світі

У сучасному світі люди мають безліч можливостей, які колись були доступні лише королям. Якщо нам не подобається робота – ми можемо її змінити. Якщо хочемо щось сказати – маємо можливість це зробити одразу. Але свобода слова й дії чомусь не робить нас щасливими. Автор цитує Дуайта Ейзенхауера: «Свобода – це лише можливість для самодисципліни». Тому усі блага, які надала нам цивілізація – від технологій до влади – стають благословенням, лише якщо ми вміємо обмежувати себе. Автор упевнений: кожен із нас виграє, якщо володітиме самодисципліною та самоконтролем. Ця книжка про те, як їх опанувати.

Фізична форма людини може як допомагати їй, так і шкодити, усе залежить від нашого підходу до власного тіла. Скажімо, у філософській традиції стоїцизму йшлося про тренування витривалості, ощадливу дієту та обмеження матеріальних надбань. Стоїки-римляни носили функціональний одяг та користувалися простими речами у побуті.

У сучасному світі достатку ми, натомість, женемося за задоволенням різноманітних бажань. Звичайно, відмовлятися від переваг, які дарують нам технології та культура, не варто. Але нам потрібно вміти бути стійкими духом і розпізнавати міражі, які відволікають нас від обраного шляху. Якщо ми не маємо влади над своїм тілом – то хто чи що має цю владу? Зовнішні сили, лінощі, ентропія?.. Вони можуть здаватися привабливими у короткостроковій перспективі, але шкодитимуть – у довгостроковій.

Один із простих і найдоступніших способів узяти своє життя під контроль – рано прокидатися. Автор наводить багато прикладів на підтвердження цієї тези, зокрема письменницю Тоні Моррісон, яка у 1965 році почала писати свій перший роман. У неї були діти та складна робота (Тоні була однією з небагатьох чорношкірих жінок в індустрії, що належала білим чоловікам), крім того, вона нещодавно розлучилася. І вранішні години були єдиним часом, коли вона могла побути на самоті й присвятити себе творчості.

Прокидатися рано було складно. Однак воно того вартувало: у 1970 році Тоні опублікувала свою першу книжку «Найблакитніші очі», потім – ще з десяток романів та інших робіт, а згодом отримала Нобелівську премію.

Вставати рано складно для всіх. Автор радить у моменти, коли вам важко, згадувати, звідки ви походите, і що на кону. Моррісон, наприклад, думала про свою бабусю, яка мала більше дітей і складніше життя.

Автор запевняє, що всі ми у цьому світі не просто для того, щоб існувати, байдикувати або шукати задоволень. Зрештою, людина – це елітний продукт мільйонів років еволюції. Вона отримала від природи безліч дарунків, і дозволити цим дарункам просто занепасти – злочинне недбальство. Тим не менш, люди продовжують це робити. Скажімо, половина американських юнаків нездатна служити в армії через проблеми зі здоров’ям або погану фізичну форму. Це вже не персональний вибір, адже впливає на країну загалом.

«Якщо наша мета – велич, якщо ми хочемо бути продуктивними та сміливими членами суспільства, то маємо дбати про наші тіла», – стверджує автор. І ще один його аргумент: життя сповнене викликів та проблем, але займатися собою, своєю фізичною формою – це те, що ми можемо контролювати. Це та сфера, де єдиним потенційним бар’єром є наша рішучість та відданість справі.

Сенека казав: «Покажіть мені людину, яка не є рабом». Адже навіть ті, хто мав рабів, самі перебували під владою своїх обов’язків у межах інституту рабства: «Один є рабом сексу, другий – грошей, третій – амбіцій. Усі є рабами надії чи страху». Перший крок, про який казав філософ, – це визнати свою сліпоту щодо власної залежності. А потім потрібно очиститися від неї.

У сучасну епоху нічого не змінилося: люди є рабами цигарок, вподобайок у соц­мережах, перегляду телебачення… Неважливо, чи є ваша залежність чимось, що суспільство не схвалює, – головне, що це шкодить вам. А деякі звички повільно, але неухильно нас вбивають. Утім навіть якщо вони не були б шкідливими, то чи личить людині бути рабом свого шлунку чи якихось інших органів? Автор запевняє, що тіло не має бути головним. Ми – маємо. Тому нам потрібно зробити вибір: бути вільними від своїх звичок і залежностей.

Ще один важливий крок – позбутися зайвого. Катон Старший носив дешевий одяг, пив таке саме вино, що і його раби, і купував продукти на публічних ринках. «Ніщо не є дешевим, якщо воно зайве», – казав він. Автор переконує: коли ми хочемо більше, ніж потребуємо, то це робить нас вразливими. Якось король запитав спартанців про те, що їм дають їхні звички. І у відповідь почув: «Свободу!». Якщо ми вміємо вдовольнятися малим, якщо ми суворі до себе, то забираємо в інших владу над собою.

Нам може здаватися, що багато дорогих речей зроблять наше життя кращим. Проте навряд чи ті, хто біжить у колесі, що рухається дедалі швидше, щасливі. Якщо хтось живе бідніше за нас, то це означає, що він сильніший. Невже речі – це те, що нас визначає? Що ж тоді залишиться від нас, якщо забрати з нашого життя усе зайве?

Наступний необхідний крок до самодисципліни – це практика, практика і ще більше практики. Як казав Октавіану його вчитель, «практика, повторювана упродовж довгого часу, стає другою натурою». Часом повторення одних і тих самих дій може здаватися виснажливим, нудним, складним, однак результат повністю протилежний: ми отримуємо енергію, силу, впевненість у собі. Неважливо, якої сфери життя чи заняття стосується ваша практика, найголовніше – робити це щодня, стільки разів, скільки буде потрібно для досягнення досконалості.

Незвичною може здатися порада автора шукати дискомфорту. Однак саме так чинив Сенека. Він був багатою людиною, проте навмисно шукав незручностей у повсякденному житті, скажімо, спав на землі та відмовлявся від будь-якої їжі, окрім води та хліба. Це не було дивацьким хобі чи приводом, щоб похвалитися перед іншими. Це був спосіб перевірити, що він може витерпіти, та звільнитися від страху. Така практика, зрештою, врятувала філософу життя. Коли Нерон хотів його отруїти, то йому це не вдалося, адже Сенека їв лише ягоди та пив воду.

На думку автора, помірність не є небезпечною. Навпаки, сучасний світ робить нас залежними від комфорту, ми втрачаємо здатність переживати навіть найлегші складнощі. Це розбещує нас і стає запорукою невдачі.

Здавалося б, навіщо створювати собі штучний дискомфорт? Хто буде мерзнути, коли можна увімкнути обігрівач? Хто буде сам нести важкі речі, якщо це можна делегувати? Хто йтиме пішки, якщо можна їхати машиною? Відповідь філософа: той, хто розуміє цінність самодисципліни. Той, кому комфортно перебувати у дискомфорті. Отже, варто шукати дискомфорту, щоб ґартувати себе, позбуватися страху та, зрештою, досягати значно більшого. А коли життя «підкине» неприємну несподіванку, завдяки подібним самотренуванням ви будете готові їй протистояти.

Справжній самоконтроль стосується не лише того, що ми робимо, але й того, як ми думаємо, що відчуваємо та як заспокоюємо себе у цьому хаотичному світі. Про Франкліна Делано Рузвельта казали, що він мав другокласний інтелект і першокласний характер. Автор стверджує: характер – це все. Розум та серце поєднуються й утворюють систему, яка управляє нашим життям. І від неї залежать результати, яких ми досягаємо.

Слабкий розум потребує постійних розваг і стимуляції, а сильний може сам знайти для себе заняття й, що найважливіше, залишатися спокійним та пильним у критичні моменти. Зрештою, самодисципліна – це не про те, щоб тримати усе саме у тому стані, який вам хочеться, не чинити супротиву тому, що відбувається. Це радше здатність адаптуватися, знаходити щось добре у кожній ситуації та бачити у ній можливості для зростання. І навіть радіти, користуючись ними.

Такий характер не є чимось вродженим, його можна плекати в собі. І багато видатних особистостей це робили. Наприклад, Джордж Вашингтон. Він бачив чимало поганого у житті: коли йому було 11 років, то його батько помер, а у 21-річному віці Вашингтон уперше потрапив під обстріл. Згодом він дізнався, що вони з дружиною не зможуть мати дітей. І це лише деякі з випробувань, що випали на його долю. Проте коли Джорджу виповнилося 26 років, він подивився виставу про стоїків, де почув фразу: «у спокійному світлі філософії помірності», і саме вона стала його мантрою. Кожну наступну погану звістку він зустрічав у такому стані – спокою та смиренності. Звичайно, відбувалися події, які виводили його зі стану рівноваги, але у будь-яких умовах він не діяв під впливом миттєвих емоцій, а спочатку зважував усе й детально розмірковував.

Між стимулом та реакцією завжди є проміжок. Питання у тому, чи використовуємо ми його? Чи зважуємо інформацію й намагаємося знайти ту, якої не вистачає, чи діємо під впливом першого ж імпульсу та повторюємо старі шаблони? Важливо не нехтувати паузою між подією та реакцією, а збиратися з думками й запитувати себе: «Чи це правда? Чи дійсно це настільки жахливо (страшно, неприємно тощо), як здається? Якщо цього не робити, то вирішуватимете не ви, а ваш страх чи інші емоції або упередження?».

Також самодисципліна – це про те, щоб вчасно зробити крок убік та подумати: «Що я роблю? Якими є мої пріоритети? Який найважливіший внесок я роблю у своїй роботі, родині, світі?». Необхідно відокремити найголовніше й за допомогою дисципліни ігнорувати решту.

Успіх часто базується на високих стандартах, притаманних небагатьом, але водночас перфекціонізм – це справжня вада, адже він заважає і насолоджуватися досягненнями, і рухатися вперед . Він шепоче нам: ніколи не буває достатньо добре; завжди можна зробити більше; неважливо, що ви зробили раніше. Перфекціонізм наче зупиняє нас на шляху розвитку, заморожує наш потенціал. Як із ним боротися? Практикувати завершення й сприймати вже сам факт завершення як досягнення, як прояв самодисципліни.

На шляху до самоконтролю нам доводиться вступати у різноманітні сутички. Наприклад, із болем: ми часто уникаємо його за будь-яку ціну, а не вчимося жити з ним, навіть якщо він може дати нам корисний досвід. Або із задоволеннями, які для декого стають сенсом життя й не дають реалізувати свій потенціал. І нам потрібно бути сильними, щоб протистояти болю та дискомфорту.

Інколи цей шлях складний, часом він вимагає від нас «наступити собі на горло»: скажімо, змовчати, якщо хтось помиляється. Проте вступати в суперечку, щоб довести чиюсь неправоту – це безглузда річ, яка відволікає нас від власних пріоритетів. Автор радить запитати себе: «Чи здатен я зберігати таємницю? Промовчати про щось або когось, хто вам не подобається? Дозволити комусь іншому першим розповісти новину? Змиритися з тим, що хтось вас неправильно розуміє?». Зрештою, потрібно вчитися тримати баланс. З одного боку, культивувати в собі сміливість говорити прямо й правдиво. А з іншого, – відчувати, коли потрібно мовчати.

Справжня велич постає, коли тіло, розум та дух поєднуються у найскладніші для людини моменти. Але що автор має на увазі під цим третім складником самодисципліни? Він упевнений: ідучи шляхом самодисципліни, ми можемо знайти власну долю, тобто вийти на вищий рівень усвідомленості та майстерності.

Автор наводить приклад Катона Молодшого, який був так само суворий до себе, як його прадід. Його не цікавило багатство, він носив звичайний одяг та ходив Римом босоніж. А коли воював, то спав на землі разом із іншими. Він ніколи не брехав та не робив жодних послаблень щодо себе.

Утім згодом виникло таке римське прислів’я: «Ми усі не можемо бути Катонами». І найкраще ілюстрував цю тезу брат Катона, який полюбляв розкіш в усіх її проявах. Та Катон ніколи не робив брату зауважень, не висловлював своє несхвалення. Він був скромним і розумів, що його власні стандарти не мають бути загальними.

Автор стверджує, що хоча ми самі маємо прагнути жити за якнайвищими вимогами до себе, нам не варто очікувати, що інші робитимуть так само. Напевно, Катону Молодшому допомагала фраза, яку колись сказав йому прадід: «Я готовий пробачити помилки будь-кому, окрім себе». Бен Франклін через багато століть сформулював схоже правило: «В інших шукайте чесноти, у собі – вади». Схожим принципом послуговувався й Марк Аврелій: «Бути терпимим до інших, суворим – до себе».

Слідувати такій пораді непросто, це вимагає багато самоконтролю, особливо дозволити іншим робити те, чого ви б не дозволили собі (скажімо, шкодити собі). Але, на думку автора, саме так потрібно вчиняти. Адже, зрештою, життя перебуває поза нашим контролем. І якщо не дозволяти іншим жити по-своєму, можна спалити себе у вогні боротьби за уявну правоту.

Ті, хто опанував самодисципліну, не звинувачують інших, не просять ні про що, не присоромлюють. Вони дозволяють своїм діям говорити за себе, і, можливо, саме ці дії стануть для когось прикладом для наслідування. Ми спроможні змінити інших на краще, але не повчаннями. Як писав Сенека, «Щаслива людина, яка робить інших кращими не лише у своїй присутності, але й у їхніх думках».

Сила духу часто проявляється у лідерстві. Як пише автор, керівник – це робота, а звання «лідер» – це те, що потрібно заслужити, це рівень, до якого потрібно піднятися завдяки самодисципліні. І часто це означає жертвувати чимось, брати на себе відповідальність за інших.

Успіх не звільняє від самоконтролю. Навпаки, лідери беруть на себе великий тягар, часом приймаючи тягар інших. Хороший лідер, на думку автора, приходить першим і йде останнім. Він працює найважче за усіх, ставить інтереси інших перед своїми, бере удар на себе.

Та чи часто ми бачимо подібних лідерів у реальному житті, у сучасних компаніях? Чи багато керівників скоротили собі зар­плати замість того, щоб звільняти людей під час пандемії? На жаль, їх мало. Але це може змінитися, якщо ми почнемо з себе. Адже, насправді, у глибині душі ми відчуваємо, що діяти так і брати на себе відповідальність – правильно.

Усе вищесказане звучить доволі суворо. Однак автор звертає увагу й на інший бік самодисципліни – необхідність бути добрим до себе. Він пропонує подумати: якби Далай-лама помилився, чи став би він себе сварити й принижувати?

Якщо вам щось не вдалося – це означає лише одне: ви не досконалі, ви не є суперлюдиною. Але, як відомо, ніхто нею не є. Марк Аврелій нагадував собі: «Не потрібно почуватися зневіреним чи переможеним, а варто підніматися знову й святкувати те, що ви є людиною».

Поразки та успіхи не просто трапляються – вони неминучі. Якби це сталося з вашим другом, то навряд чи ви б накинулися на нього зі звинуваченнями. Швидше за все, ви б спробували розрадити його й нагадати про ситуації, коли він був на висоті. То чому б не поставитися так само до себе?

І останній аргумент на користь поблажливого ставлення до себе. Ніхто не любить тиранію. А коли ми занадто жорстокі до себе, то самі стаємо тиранами. Стоїцизм – це не про покарання себе, хоча й про вимогливість до себе. Сенека писав, що не існує добрішої філософської школи, і жодна з них не любить людство настільки ж сильно. А ми самі – теж частина людства.

Наприкінці книжки автор пише, що у безлічі текстів, від Біблії до міфів Давньої Греції, ми зустрічаємо одне й те саме послання: ми маємо вибір. Ми можемо обирати між самоконтролем і відсутністю дисципліни, між чеснотами та вадами. Це наше рішення, яке ми приймаємо не один раз, а сотні тисяч разів упродовж життя. То яким воно буде для вас сьогодні?