Стан культурної сфери України: знищена спадщина та ціна відновлення

Попри постійну загрозу ракетних обстрілів, втрати на фронті й емоційне вигорання суспільства, в культурному просторі панувала безпрецедентна активність. Відкривалися книгарні, поверталися фестивалі, з’являлися гучні фільми, книжки, альбоми. Культура не просто виживала, а здобувала нову силу й сенси. 

Почнімо з кіно. Мстислав Чернов приніс Україні перший «Оскар» за документальну стрічку «20 днів у Маріуполі», а вже у 2025-му на американському кінофестивалі «Санденс» чекатиме прем’єра його нового фільму «2000 метрів до Андріївки». Також 2024 року в прокаті стала відомою художня драма «Будинок “Слово”». Це глибока емоційна історія про розстріляне відродження. А документальні проєкти, як-от «Порцелянова війна» чи «Мирні люди», фіксували воєнну реальність мовою кіно. 

Літературний рік почався з потужного голосу поезії, де Ярина Чорногуз і Дмитро Лазуткін отримали Шевченківські премії, а закінчився оголошенням переможців Книги року BBC. Чимало нових імен, гучні дебюти, резонансні дискусії в літературному середовищі, зокрема довкола якості перекладів і принципів відбору для державних премій. Та попри все, книжковий ринок ожив. Зростання відвідуваності фестивалів та продажів це підтверджує. 

У музиці продовжувала звучати війна: і буквально, і метафорично. Документальний фільм «Озброєні піснею» став символом цієї епохи. На Євробаченні Jerry Heil і Alyona Alyona зайняли почесне третє місце, а Джамала отримала Шевченківську премію за фольклорний альбом «Qirim». Несподіванкою року стало розкриття обличчя Klavdia Petrivna — феномену TikTok-культури, який виявився виконавицею Соломією Опришко. 

Театр балансував між мистецтвом і реальністю. Постановка «Конотопська відьма» здобула Шевченківську премію, але загалом акценти змістилися: частіше грають легкі, розважальні вистави. Рефлексія війни не зникла, але переїхала в камерні зали, переважно для тих, хто ще має сили проживати травму знову і знову.  

Утім, поряд з розвитком культурного напрямку тінню ходять воєнні реалії.

За три роки повномасштабної війни росії проти України зруйновано або пошкоджено майже 1400 пам’яток культурної спадщини та понад 2200 об’єктів культурної інфраструктури — це музеї, театри, бібліотеки, будинки культури. Утім, попри масштаб цих втрат, йдеться не лише про фізичні руйнування, а й про мільярдні економічні наслідки та втрату можливостей для майбутнього покоління українців.

Для порівняння, прямі збитки, яких уже зазнала культура України, оцінюються в $4,11 млрд. Це ті втрати, які можна підрахувати: вартість зруйнованих об’єктів, пошкодженого майна, втрачених колекцій. Проте картина значно глибша. 

Якщо враховувати непрямі втрати, наприклад, недоотримані доходи від туризму, припинення діяльності креативних індустрій, втрату робочих місць та освітніх можливостей у сфері культури, то сума зростає до $29,3 млрд. І це вже не просто цифри, а вимір того, скільки людей залишилося без роботи, скільки учнів не здобули мистецьку освіту, скільки міст втратили свій туристичний потенціал.  

Водночас втрачаємо найцінніше — людей. У листопаді Міністерство культури та стратегічних комунікацій України повідомило, що через війну загинуло вже 132 українських митців і 93 медійників. Загалом за два роки сфера культури втратила понад 18% своїх працівників. Лише в літературній галузі загинуло понад 215 осіб. Ледь не щодня Україна продовжує втрачати авторів, редакторів, художників слова.

У підсумковому звіті від Платформи Культурних Зв’язків «Культура та креативні індустрії в Україні: стійкість, відновлення, інтеграція з ЄС» за червень 2024 року йдеться, що наша країна зіткнулася не лише з фізичними руйнуваннями, а й з глибокими соціальними зрушеннями.  

Війна суттєво змінила аудиторію споживачів культурних послуг в Україні. Поряд із традиційними відвідувачами театрів, музеїв, бібліотек з’явилися нові соціальні групи з особливими потребами — внутрішньо переміщені особи, люди з інвалідністю, ветерани, волонтери. Їхні інтереси, досвід та болі формують нову мозаїку культурного запиту, який потребує переосмислення звичних підходів. Такі зміни вимагають чуйної адаптації пропозиції, формату й підходів зі сторони інституцій культури. 

Країна живе у новій соціальній реальності. У суспільстві накопичуються напруження між різними групами: тими, хто на фронті, і тими, хто в тилу; тими, хто залишився, і тими, хто виїхав; тими, хто втратив усе, і тими, хто усе має. Підсилені інформаційними атаками такі розбіжності ризикують розмити відчуття єдності. 

У таких умовах культурні установи починають відігравати роль не лише творчих центрів, а й своєрідних «островів порозуміння». З 2022 року бібліотеки, будинки культури, незалежні хаби перетворилися на осередки підтримки громад, тобто місця зустрічі та діалогу, де формуються нові зв’язки всередині спільноти. Прикладом є ініціатива Repair Together, що об’єднує молодь у спільній роботі з відновлення зруйнованих сіл.

Митці й культурні працівники вже зараз роблять внесок у психічне здоров’я українців, зокрема через арттерапевтичні практики, створення безпечних середовищ, де можна говорити про біль. Проте це потребує нових навичок: 

• травмоінформованості; 
• чутливості до конфліктів; 
• розуміння динаміки втрат і надій. 

Проєкти, як-от Culture4Health, що реалізуються за підтримки ЄС, пропонують нові моделі взаємодії між сферою культури й охорони здоров’я. Вони вже працюють з ветеранами, переселенцями, громадами, які постраждали від окупації. Це той напрямок, який варто системно розвивати. 

Українські інституції також активно долучаються до європейських програм, як-от The Europe Challenge, розробляють креативні рішення для подолання соціальної ізоляції, нерівності та розшарування. Саме такі практики мають стати основою нової культурної політики держави. 

Великі українські компанії дедалі частіше шукають способи впливати на соціальні зміни через благодійність, партнерство з культурними інституціями. Така взаємодія несе додану цінність: вона допомагає бізнесу «говорити» мовою громади, а культурі — знайти ресурси для зростання. 

Наприклад, у березні 2025 року Київстар і Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка стали партнерами, підписавши Меморандум про співпрацю задля збереження національних традицій, розвитку та популяризації театрального мистецтва.

У січні 2024 року було проведено масштабне опитування серед 498 представників культурної та креативної сфери України. Зріз показав, як війна і тривалі виклики вплинули на роботу, життя і мотивацію людей, які творять культурний простір нашої країни. 

Більшість респондентів (понад 66%) залишилися на своїх робочих місцях і зберегли посади, які мали до початку повномасштабного вторгнення. Водночас понад 18% змушені були шукати нову роботу, а 5,5% залишалися безробітними станом на початок 2024 року. Також 7% продовжують навчання, ще 2,4% — планують здобути нові професійні навички 

Головними викликами для культури та креативних індустрій залишаються нестача фінансування, як на реалізацію програм, так і на зарплати працівників, а також дефіцит технічних ресурсів. Особливо гостро постала проблема психічного здоров’я, адже воно значно погіршилося в порівнянні з 2022 роком. Додаткові виклики включають відтік кваліфікованих кадрів, нестачу професіоналів, а також мобілізацію представників до Збройних Сил України.

Важливо розуміти, що ці цифри можуть суттєво відрізнятися залежно від регіону. На прифронтових територіях ситуація складніша і потребує окремого аналізу. Яскравим прикладом є результати опитування Центру сучасної культури у Дніпрі, проведеного у 2024 році:  

• В регіоні значну частину аудиторії становлять внутрішньо переміщені особи. Програмна діяльність змістилася у бік теми війни, яка нині є головною. Культурні інституції шукають підтримку для реалізації нових проєктів і набуття необхідних навичок.  
• Кількість заходів скорочується через міркування безпеки. Багато культурних закладів переїжджають або змінюють локації, що породжує гостру потребу в сучасних, безпечних приміщеннях і технічному оснащенні.  
• Зростає кількість міжнародних контактів, але відчувається гостра потреба в посиленні міжнародних обмінів і налагодженні зв’язків. 
• Команди змінюють свій склад, а попит на фахівців і партнерства залишається високим. 

Також гостро стоїть питання фінансування. Необхідні нові, спеціалізовані інструменти, як-от фонди прямих інвестицій та імпакт-інвестиції, які підтримують розвиток культури як бізнесу та суспільного ресурсу. Наразі вони практично відсутні в Україні, що гальмує потенціал сектору. Місцеві стратегії мають враховувати не лише економічні показники, а й культурний ландшафт, пам’ять місць, ідентичність людей та їхні прагнення.

Культура має бути відкритою для кожного. Проте чи справді всі в Україні мають рівний доступ до культурного життя? За даними Міністерства культури та інформаційної політики, лише 43% культурних установ мають затверджені політики або процедури інклюзивного супроводу, а 44% — інклюзивні програми. Тобто ще є значні виклики на шляху до культурної інклюзивності. 

Водночас зміни вже розпочалися і на рівні інституцій, і серед ініціатив громадянського суспільства. Різні типи закладів культури поступово трансформують свої практики й простори: 

• Бібліотеки адаптують простір, запроваджують тифлокомплекси та надають доступ до літератури шрифтом Брайля. 
• У театрах впроваджуються субтитрування, аудіодескрипція, розробляються формати для глядачів з порушенням зору та слуху. 
• Музеї встановлюють тактильні копії експонатів, адаптують вебресурси, створюють віртуальні 3D-моделі для відвідувачів з різними типами сприйняття. 
• Заклади культури впроваджують асистивні технології та системно працюють над підвищенням кваліфікації персоналу щодо інклюзивного обслуговування.

Є нагальна потреба у зміні підходів до управління культурою. Українським інституціям не вистачає інструментів для залучення інвестицій, ефективного управління майном та монетизації своєї діяльності. Окрім того, в державній політиці бракує стратегічного бачення потенціалу культурного напрямку, як рушія місцевого розвитку.  

Що потрібно для відновлення та розвитку культури в Україні? Платформи Культурних Зв’язків зазначає, що є два ключові напрямки: 

Перший — інтеграція культури в економічну політику держави: 

• Нові можливості для культурних установ. Потрібно оновити закони так, щоб музеї, театри, бібліотеки та інші заклади могли самі залучати фінанси, інвестувати та керувати своїм бюджетом. 
• Вихід на світові ринки. Український культурний продукт має бути представлений за кордоном через експорт, участь у міжнародних проєктах, культурну дипломатію. 
• Підтримка легального продукту. Важливо запускати кампанії, які підтримують легальний контент і стимулюють звичку його свідомого споживання.

Другий — інвестиції в людей і навички майбутнього: 

• Освіта. Варто підтримувати мистецьку освіту на всіх рівнях: від шкіл до університетів, щоб культура стала невіддільною частиною навчання. 
• Підготовка професіоналів. Потрібні програми стажування та сертифікації для культурних менеджерів, зокрема у співпраці з європейськими установами. 
• Нові знання для нової реальності. Спеціалісти в культурі мають розвивати навички в маркетингу, авторському праві, цифрових технологіях, включно зі штучним інтелектом. 
• Психологічна стійкість і гнучкість. Після війни працівники культури потребують підтримки в роботі з травмами, плануванні в умовах невизначеності та вміння працювати з іншими галузями. 

Цифровізація відкриває нові можливості для культури, а саме — допомагає зберігати спадщину, розширювати аудиторію, виходити на нові ринки та краще інтегруватися в європейський культурний простір. Утім, щоб ці інновації працювали повноцінно, потрібно оновити законодавство, особливо в питаннях авторського права та захисту інтелектуальної власності. 

У підсумку, для розкриття потенціалу культури як рушія економічного зростання Україні необхідна системна підтримка:  

• з боку держави — у вигляді стратегічного бачення та реформ; 
• з боку міжнародної спільноти — через партнерства та обміни; 
• з боку самих культурних діячів — через готовність до трансформації, навчання та співпраці.

28 березня 2025 року Кабінет Міністрів ухвалив стратегію розвитку культури до 2030 року, а також затвердив операційний план її реалізації на період 2025—2027 роки. Кабмін окреслив культуру як ключовий елемент державотворення, що виконує функції м’якої сили, зміцнює єдність, формує поведінкові зміни та підтримує національну безпеку. Водночас документ є лише початком довготривалого процесу, який вимагатиме постійного аналізу, адаптацій та залучення широкого кола стейкхолдерів. 

Основні напрямки, на яких базується нова культурна політика на 2025–2030 роки, включають: 

1. Культура — як частина національної безпеки. Захист культурної спадщини та інтеграція культури у стратегії безпеки держави. 
2. Інвестиції в людей. Сучасна освіта для працівників культури та зміцнення професійного потенціалу галузі. 
3. Відновлення інфраструктури. Оновлення культурних закладів, особливо в регіонах, що постраждали від окупації. 
4. Фінансова реформа. Прозора й ефективна система фінансування, яка забезпечує сталість культурних проєктів. 
5. Підтримка креативних індустрій. Включення культури в економіку як драйвера інновацій і зростання. 
6. Сильне управління. Побудова стабільних культурних інституцій і системне управління галуззю. 
7. Спадщина як ресурс розвитку. Збереження історичної пам’яті та активне залучення культурної спадщини до регіонального розвитку. 
8. Українська культура у світі. Збільшення міжнародної присутності та впливу через культурну дипломатію. 

Успіх реалізації документа залежатиме від здатності залучити регіони, культурні інституції, міжнародних партнерів та самих митців до спільної дії.