Із третього світу в перший. Історія Сингапуру: 1965-2000 рр.

• Одна зі 100 найкращих бізнес-книжок всіх часів за версією 800 CEO Read.
• Автор — один з найвидатніших державних управлінців другої половини XX століття. 
• Книжку перекладено понад 20 мовами.

Наприкінці 1950-х років становище Сінгапуру було плачевним. Ця невелика країна, розташована на піщаній смужці суші, не мала своїх природних ресурсів, навіть питної води. Сусідні держави, м’яко кажучи, не сприяли розвитку країни-міста. Населення Сінгапуру становило трохи більше 2 млн осіб і було чітко поділено на три ворогуючі етнічні групи: китайців, малайців та індусів.

Першому прем’єр-міністру незалежного Сінгапуру Лі Куану Ю вдалося те, чого не зміг зробити жоден політик — вивести країну із третього світу у перший. І цей процес було здійснено протягом життя одного покоління. Лі Куан Ю довів: нестачу ресурсів можна компенсувати перевагою в інтелекті, дисципліні та винахідливості.

У 1959 році, у віці 35 років, Лі Куан Ю став першим прем’єр-міністром Сінгапуру, який здобув незалежність від Великої Британії. Заради майбутнього країни було вирішено об’єднатися з Малаєю, і Сінгапур у 1963 році увійшов до складу нової держави — Малайзії. Однак згодом відмінність цінностей та міжетнічні конфлікти призвели до виходу Сінгапуру з її складу у 1965 році. Наступні десятиліття — період яскравого, але складного прориву Сінгапуру.

Лі Куан Ю погоджується з тими, хто вважав, що у 1965 році шанси країни на виживання були кволими. Вона була штучним утворенням, створеним Великою Британією як торговельний вузол. Острів Сінгапур без материка був як серце без тіла.

Очоливши країну, прем’єр-міністр одразу розпочав вирішення невідкладних завдань. По-перше, потрібно було досягти міжнародного визнання Сінгапуру. По-друге, організувати оборону держави. По-третє, забезпечити підтримку громадського порядку. Але найнагальнішою була проблема відсталості економіки та низького рівня життя населення.

Уряд мав створити абсолютно нову модель економіки, оскільки країни, аналогічної Сінгапуру, просто не існувало. Лі Куан Ю розумів, що його держава не виживе, якщо йтиме традиційним шляхом. Потрібні були екстраординарні здібності та зусилля.

Армія Сінгапуру створювалася фактично з нуля. Країна з одного боку межувала з недоброзичливою та великою Малайзією, а з іншого — зі ще більшою Індонезією, яка теж не мала теплих почуттів до острова-«вискочня». Спочатку уряд звернувся до Ізраїлю з проханням інтелектуальної допомоги у створенні збройних сил. Уже 1965 року до Сінгапуру приїхали дві невеликі групи ізраїльських військових, які стали консультувати уряд. Вони вдавали із себе мексиканців, щоб уникнути незадоволення з боку мусульман Малайзії.

Британський уряд створював армію переважно з малайців, хоча 75 % населення Сінгапуру становили китайці. Щоб знешкодити цю бомбу уповільненої дії, Лі Куан Ю запровадив спеціальну програму з вербування до армії китайців та індусів. Відтак у збройних силах стали служити представники всіх народів у пропорційному співвідношенні.

Британці залишили по собі негативне ставлення населення до військової служби. Перед урядом постало завдання виправити цю помилку. У громадах було запроваджено спеціальну церемонію для новобранців, у якій брали участь члени парламенту, міністри та лідери місцевих громад. Згодом це нововведення принесло позитивні результати. Сінгапурці не мали ані великого досвіду, ані видатного хисту у військовій справі, але патріотичний дух в армії був на найвищому рівні.

Було створено потужну систему залучення до армії як фізично міцних, так і високоінтелектуальних молодих людей. Уряд щороку відбирав кількох найкращих молодших офіцерів для навчання за кордоном — в Оксфордському, Кембриджському та інших британських університетах. Під час навчання вони отримували платню лейтенанта та компенсацію всіх поточних витрат на навчання та проживання. Зі свого боку, офіцери мали підписати контракт про те, що після отримання диплома служитимуть в армії вісім років. За цей період два-три рази їх відправляли на стажування до Америки, причому останній раз — зазвичай на програми державного управління в Гарвардському університеті. Така система дозволила створити інтелектуальну еліту та використовувати ресурси армії якнайкраще.

У 1960-ті роки в Сінгапурі залишалися британські війська як гарант незалежності, але в 1971-му уряд заявив про повне виведення своїх військовослужбовців. Для Сінгапуру це означало не просто втрату фізичної безпеки, а й втрату 20 % ВВП. Країна мала навчитися виживати наодинці. Потрібно було знайти нову парадигму розвитку.

Керівництво розуміло: необхідно залучати інвестиції великих корпорацій. Після кількох спроб і помилок Лі Куан Ю дійшов висновку, що найкращим виходом для Сінгапуру стане залучення американських транснаціональних корпорацій. У 1960-х на місцевий ринок прийшли підприємці з Гонконгу та Тайваню, але вони принесли досить прості технології: виробництво іграшок та текстилю. Це було трудомістке, але не великомасштабне виробництво. Американські корпорації могли б принести високі технології з великим масштабом виробництва і тим самим створити безліч робочих місць. Вони могли б навчати сінгапурських робітників, підвищуючи їхню спеціалізацію та рівень доходу.

Інша частина стратегії із залучення американських інвесторів полягала у створенні оази «першого світу» у регіоні «третього світу». Ідея була простою: щоб покращити стан економіки, потрібно залучити до Сінгапуру талановитих іноземних підприємців, інженерів, менеджерів та інших фахівців, які планують розвивати бізнес в Азії. У 1970-х це був найбідніший регіон. І Сінгапур вирішив зайняти нішу інтелектуального вузла, забезпечивши суспільну та особисту безпеку, охорону здоров’я, освіту, телекомунікації, транспорт та обслуговування на рівні країн «першого світу».

Лі Куан Ю вважав, що ця смілива витівка має право на існування. Він планував поступово перевиховати, переорієнтувати людей за допомогою шкіл, профспілок, громадських центрів та організацій.

Щоб інвестори мали справу з одним агентством, а не з величезною кількістю департаментів і міністерств, уряд створив Управління економічного розвитку (УЕР). Ця організація докладала неймовірних зусиль, запрошуючи інвесторів приїхати до Сінгапуру. Більшість іноземних бізнесменів навіть не знали, де шукати цю країну. Лише одна із 50 компаній, з якими спілкувалися представники агентства, направляла свою місію до країни.

Для залучення інвестицій уряд створив інфраструктуру та добре сплановані промзони, надав фінанси для розвитку промисловості, запровадив податкові та експортні пільги. Діяльність Лі Куана Ю дала перші відчутні плоди лише 1968 року. Американська компанія Texas Instruments вирішила заснувати у Сінгапурі підприємство з виробництва напівпровідників. За нею були такі світові гіганти, як National Semiconductor, Hewlett-Packard, General Electric та інші.

• Наскільки сміливим та масштабним є ваше бачення майбутнього компанії?
• Як ви залучаєте, розвиваєте та зберігаєте таланти у своїй компанії?
• Якби ви очолили свою країну, які управлінські рішення ви ухвалили б насамперед?

Уряд вирішив, що одним із найкращих способів показати надійність і серйозність Сінгапуру — прокласти красиву, обсаджену деревами і кущами дорогу від аеропорту до готелю і від готелю до міністерства. У результаті, 36 гектарів центрального району міста були перетворені на бездоганні смарагдові галявини, між якими зеленіло поле для гольфу як символ дисциплінованості, компетентності та надійності сінгапурців.

1997 року в Сінгапурі працювало вже понад 200 американських компаній, які інвестували сумарно понад 19 мільярдів сінгапурських доларів. Лі Куан Ю стверджує, що економічний розвиток Сінгапуру зазнав успіху завдяки тому, що його планував уряд. Міністри визначали основні економічні завдання на довгостроковий період. План регулярно переглядався та коригувався у міру зміни ситуації.

Уряд узявся за створення нових галузей, заснувавши сталеливарну державну корпорацію National Iron and Steel Mills, судноплавну компанію Neptun Orient Lines та авіакомпанію Singapore Airlines. Засновуючи Singapore Airlines, усі розуміли, що маленька країна не в змозі утримувати збиткове підприємство такого масштабу. Тому від самого початку компанія працювала в конкурентному полі за ринковими правилами. Незабаром був побудований один із найбільших аеропортів світу «Чангі», який перетворив Сінгапур на великий міжнародний авіахаб. Це була одна із найвигідніших інвестицій країни.

Як Сінгапуру вдалося створити успішні державні компанії, які не поступалися ефективністю великим транснаціональним корпораціям? Лі Куан Ю дає відповідь: уряд вірив у молодих людей, які подеколи не мали жодного досвіду ведення бізнесу. З кожного випуску шкіл Сінгапуру відбирали кандидатів для навчання в найкращих університетах Великої Британії, Канади, Японії, Австралії, континентальної Європи, а коли з’явилося більше коштів, то й у США. Сінгапур виростив своїх підприємців для створення багатих державних корпорацій. Лі Куан Ю вважає, що головним ключем до успіху є якість фахівців, відповідальних за справу.

Він також зазначає, що важливим чинником успіху країни стала довіра. Саме довіра до уряду дозволяла іноземним інвесторам відкривати свої фабрики та заводи в цій країні.

Після проголошення незалежності Лі Куан Ю шукав спосіб виділити Сінгапур з-поміж інших країн «третього світу». Він вирішив упорядкувати територію держави і озеленити її. Прем’єр-міністр розумів: якщо облаштувати місто на рівні розвинених країн, підприємці та туристи зроблять Сінгапур базою для бізнесу та подорожей у регіоні.

На початку 1960-х Сінгапур потопав у смітті та сморіді. Потрібно було очистити місто. Пізніше, коли ситуація з безробіттям покращала, з вулиць прибрали всі ятки та нелегальні таксі. Лі Куан Ю особисто висаджував дерева на церемоніях відкриття різних громадських установ та інших заходів.

Проте значно складніше було змінити звички людей. Сінгапурці ходили по газонах, паркували мотоцикли біля молодих дерев, не шкодуючи їх. Щоб змінити ситуацію, у школах стали привчати дітей піклуватися про живу природу та доглядати сади. Повертаючись додому після уроків, діти несли ці знання своїм батькам.

Озеленення міста було важливою, але не єдиною складовою перетворення Сінгапуру на «місто-рай». Уряд розпочав радикальну боротьбу із шумом на вулицях, заборонивши імпорт феєрверків. Були очищені річки, а старі склади та майстерні перетворили на кафе, магазини та готелі. Потім у всіх громадських місцях було заборонено куріння, а за кілька років — і вживання жувальної гумки.

Лі Куан Ю запевняє, що жоден інший проєкт не приніс Сінгапуру стільки користі. Ідея уряду спрацювала, країна перетворилася на туристичний та діловий вузол регіону, а озеленення міста стало одним із найрентабельніших проєктів.

• Розвивати головне надбання своєї компанії — її талановитих працівників.
• Не застосовувати стандартні стратегії у нестандартних ситуаціях.
• Вміло планувати, але виявляти гнучкість у разі зміни ситуації.

Лі Куан Ю швидко зрозумів: талановиті люди є найціннішим надбанням країни. Особливо це важливо для такої маленької держави, як Сінгапур. Місту пощастило — за англійців острів був регіональним центром освіти.

Після кількох років роботи Лі Куан Ю переконався: що більше талановитих людей працюють міністрами, менеджерами та фахівцями, то ефективнішою стає політика держави і вищі результати.

1983 року прем’єр-міністр ознайомився зі звітом, з якого випливало: розумні жінки залишалися незаміжніми і через це не відтворювали себе в наступному поколінні. Проблема полягала в тому, що високоосвічені чоловіки воліли брати за дружину жінок, чий інтелектуальний рівень був нижчим за їхній. Лише 30 % чоловіків із вищою освітою були одружені з жінками свого кола.

14 жовтня 1983 року Лі Куан Ю у прямому ефірі зробив резонансну заяву для великої аудиторії: «Якщо наші чоловіки — випускники вищих навчальних закладів хочуть, щоб їхні діти теж досягли успіху в житті, з їхнього боку було б безглуздо обирати за дружин менш розвинених і менш інтелектуальних дружин». Ця заява викликала дуже багато критики і рейтинг партії прем’єр-міністра впав на 12 пунктів. Але разом з іншими методами вона мала дивовижний, хоч і відстрочений результат: у 1997-му вже вдвічі більше чоловіків із вищою освітою одружилися з жінками свого рівня.

У 1970-х Сінгапур мав справу із ще однією проблемою: коли відкрили кордони, приблизно 5 % високоосвічених громадян емігрували до Австралії, США та Канади. Сінгапурці були бажаними працівниками, адже вони отримували освіту англійською, на відміну від корейців чи японців. 

Було створено два спеціальні комітети із залучення та утримання талановитих підприємців, творчих діячів та висококваліфікованих фахівців — як сінгапурців, так і вихідців з інших країн. Держслужбовці щороку організовували зустрічі з перспективними азіатськими студентами, які навчалися університетах Австралії, Нової Зеландії, Канади та США, щоб зацікавити їх роботою в Сінгапурі. Їм пропонували жити в азіатському середовищі із західним рівнем якості життя.

Такий систематичний пошук талантів дозволяв щороку залучати до Сінгапуру сотні випускників, які поповнювали втрати, зазнані внаслідок еміграції інтелектуальної еліти. Уже в 1990-х роках, завдяки активному вербуванню, приплив фахівців утричі перевищив витік умів.

Будь-кого, хто на початку 1960-х пророкував Сінгапуру роль великого фінансового центру, вважали б божевільним. Початок історії підйому Сінгапуру був фантастичним. Один із консультантів звернув увагу  нерівномірну скупченість світових фінансових центрів, якими вважалися Цюріх, Франкфурт, Лондон, Нью-Йорк і Сан-Франциско. Між закриттям банків у Сан-Франциско та відкриттям у Цюріху була пауза у глобальному переміщенні фінансів. І було висунуто, здавалося б, просту ідею. Сінгапур знаходиться якраз між Америкою та Європою. Отже, він міг би приймати банківську естафету та замикати цикл цілодобового переміщення грошей у світі.

Спочатку Сінгапур залучив міжнародні фінансові інститути тим, що скасував податок на вивезення доходів, одержаних вкладниками-нерезидентами. Уряд здійснював дуже суворий нагляд за дотриманням законів і правил. Також було вжито заходів для стимуляції укрупнення чотирьох головних банків — їх заохочували до поглинання дрібних гравців. Згодом навіть з’явився термін «велика банківська четвірка», яка досягла найвищих світових рейтингів надійності.

Країна почала набирати обертів, і вже 1990 року Сінгапур став одним із найбільших фінансових центрів світу.

Головною своєю турботою Лі Куан Ю вважав необхідність забезпечити кожному громадянинові його частку у багатстві країни та перспективи в майбутньому. Він хотів, щоб мешканці Сінгапуру були власниками, а не отримувачами субсидій. Це зрушення в мисленні було вирішено здійснити за допомогою домоволодінь.

Прем’єр-міністр бачив різницю між багатоквартирними будинками жалюгідного стану з низькою орендною платою та гарним житлом, яке належало приватним домовласникам. Він був переконаний, що якщо кожна сім’я матиме житло, то ситуація в країні стабілізується. Іншим важливим мотивом було виховання у громадянах почуття відповідальності за свої будинки, особливо це стосувалося військових. Адже солдат із особливою запопадливістю захищає не просто країну, а власний будинок.

Уряд вирішив збільшити щомісячний внесок кожного громадянина до Пенсійного фонду, тим самим отримавши кошти для надання людям житла. За допомогою цих фінансів і кредитів було створено спеціальну програму, у рамках якої кожен сінгапурець за часткової допомоги держави міг купити собі житло. Пізніше, 1989 року, уряд розпочав великомасштабну реконструкцію старих будинків, повністю оновивши колись сірі непривабливі райони. Люди покривали лише 10 % витрат, а держава — решту. Згодом ці будинки стали не просто красивішими — квартири в них суттєво зросли в ціні.

Лі Куан Ю зауважив, що після цих реформ у разі виникнення вуличних заворушень люди не так завзято приєднувалися до натовпу, не били вітрини і не спалювали автомобілі. Вони стали господарями своїх квартир та вулиць.

Принцип спрацював: слід перерозподіляти суспільні блага не шляхом субсидованого споживання, а шляхом накопичення власності. Так, близько 5 % громадян довелося продати нерухомість. Але 95 % навчилися бути господарями своєї долі, а не чекати на щомісячні подачки з державного бюджету.

У Сінгапурі ніколи не існувало єдиної мови. Це було місто-«поліглот», яке знаходилося під владою колоніального уряду. У місті говорили китайською, малайською, тамільською та англійською.

Після здобуття незалежності постало питання про офіційну мову. І для запобігання національним конфліктам було прийнято рішення: усі чотири мови стануть офіційними. У школах вивчали дві мови: англійську та одну з трьох інших, якою користувалося місцеве населення. Саме вселюдне знання англійської мови відіграло найважливішу роль у виживанні та процвітанні Сінгапуру.

Лі Куан Ю переконаний: керівник уряду не надто відрізняється від диригента. Найгеніальніший прем’єр-міністр не досягне значних успіхів без гарної команди. Підхід Лі Куана Ю полягав у тому, щоб поставити найздібнішу людину, яка перебувала у його розпорядженні, на чолі важливого міністерства.

Зазвичай, глава Сінгапуру використовував цільове управління — ставив перед міністром завдання і надавав свободу дії. Найкраще така система працювала, коли міністр виявлявся заповзятливим.

Лі Куан Ю ухвалив вдале рішення піти у відставку у 1990 році, коли він ще був сповнений сил, тримав політичну ситуацію під контролем, а економіка Сінгапуру процвітала. У новому уряді йому надали відповідальне місце старшого міністра. Ця посада та її можливості дозволили Лі Куану Ю зосередитися на вирішенні серйозніших та довгостроковіших питань.

Наприкінці книги Лі Куан Ю ставить собі питання: чи став би він займатися політикою, якби знав заздалегідь про всі небезпеки та перешкоди, які він мав пройти? Мабуть, ні. Проте разом із командою він поступово просувався вперед, забуваючи про небезпеку. Душевні пориви були сильнішими за аргументи розуму.

Якщо й існує формула успіху Сінгапуру, вона полягає в тому, що уряд постійно вчився, як зробити так, щоб система працювала дедалі краще. Лі Куан Ю ніколи не був заручником якоїсь теорії. ВВП Сінгапуру в 1965 році становив 3 мільярди сінгапурських доларів, а до 1997-го виріс у 15 разів, досягнувши 46 мільярдів (у цінах 1965 року). Згуртована та цілеспрямована команда лідерів, підтримувана практичним і працьовитим народом, уможливила перехід країни з третього світу до першого протягом життя одного покоління.

ВВП 1965 р. — 3 млрд сінгапурських доларів

ВВП 1997 р. — 46 млрд (у цінах 1965 р.)

Іноземні інвестиції

  Початок 1960-х У Сінгапур приходять компанії Гонконгу та Тайваню.

  Середина 1960-х Активне залучення американських інвесторів.

  1968 Texas Instruments відкриває завод з виробництва напівпровідників.

Початок 1970-х У Сінгапур приходять National Semiconductor, Hewlett-Packard, General Electric та інші.

  1997 р. У країні працює понад 200 компаній із США з інвестиціями понад 19 млрд сінгапурських доларів.

Фінансові інститути

 Друга половина   ХХ століття

Сінгапур приймає банківську естафету руху світових грошей;

відбувається скасування податку вивезення доходів вкладників-нерезидентів;

створюється «велика банківська четвірка» з найвищими рейтингами надійності.

1990-ті Сінгапур стає одним із найбільших фінансових центрів світу.

Суспільний порядок

Початок 1960-х Місто схоже на звалище сміття. Ставиться завдання перетворити його на «місто-рай».

1960-ті Роботи з глобального озеленення міста; боротьба із шумом (заборона імпорту феєрверків); очищення річок; перетворення складів і майстерень на кафе, магазини та готелі.

Середина 1960-х Заборона куріння та вживання жувальної гумки в громадських місцях.

Власна армія

  1965 р. Початок формування армії, консультації ізраїльських військових.

1971 р. Виведення англійських військ, зниження ВВП на 20 %.

  1970 р. Створення високоінтелектуального офіцерського складу.

  (щороку найкращі молоді офіцери проходили навчання в провідних вишах світу за рахунок держави).

Власність громадян

  1960-1970-ті Збільшення внесків громадян до Пенсійного фонду; створення програми пільгового придбання власного житла.

1989 р. Глобальна реконструкція старих будинків.

  (10 % — внесок громадян, 90 % — держави).

  1990-ті 95 % громадян стають власниками, а не одержувачами субсидій від держави.

Збереження талантів

1970-і Після відкриття кордону близько 5 % високоосвічених громадян Сінгапуру емігрували.

Середина 1970-х Створено два спеціальні комітети із залучення та утримання талантів.

  Щороку залучаються сотні випускників.

  1990-ті Приплив фахівців утричі вищий від витоку.

1. Талановиті люди є найціннішим надбанням країни та будь-якої іншої організації. Особливо це важливо за умов надзвичайно обмежених ресурсів.
2. Варто вірити в молодих людей, навіть якщо вони не мають досвіду в бізнесі. Головний спосіб розвинути їхній талант — допомогти здобути хорошу освіту. 
3. Економічний розвиток Сінгапуру був успішним завдяки вмілому плануванню, регулярному аналізу та коригуванню планів. І головне — плани регулярно переглядалися та коригувалися у міру зміни ситуації.
4. Один із найважливіших факторів успіху — довіра. Саме довіра до уряду дозволила іноземним інвесторам переїжджати до Сінгапуру та засновувати там свої підприємства. 
5. Головна причина успіху Сінгапуру — прагнення уряду вчитися, щоб система працювала ще краще. Не варто бути заручником якоїсь однієї теорії.